Сенкани за творами Т. Г. Шевченка

За віршем «Думка»

Сирота

Нещасна, зажурена.

Страждає, сумує, нудиться.

Плаче через відсутність любові.

Горе.

Козак

Сумний, невеселий.

Покинув, шукає, плаче.

Пішов світ за очі.

Шляхи.

За віршем «Сон»

Мати

Сумна, стомлена.

Пошкандибала, годувать, сповила.

Заснула між снопів, годуючи сина.

Доля.

Син

Уродливий, багатий.

Годувала, наснивсь, женивсь.

Над Івасем мати тихо задрімала.

Сон.

За віршем «Чого мені тяжко…»

Серце

Неспокійне, схвильоване.

Плаче, ридає, кричить.

Засни, моє серце, навіки, засни.

Біль.

За віршем «Зацвіла в долині»

Калина

Червона, красива.

Радіє, милується, пишається.

Рослинний символ неньки України.

Дівчина.

Калина

Квітуча, красива.

Любується, хитається, співає.

Її порівнюють з молодою дівчиною.

Україна.

За віршем «Думи мої, думи мої…»

Думи

Сумні, тривожні.

Проклинаю, нуджу, плачу.

Чом вас лихо не приспало?

Діти.

За віршем «Реве та стогне Дніпр широкий…»

Дніпр

Широкий, сердитий.

Реве, стогне, підійма.

Українська річка козацької вольниці.

Слава.

Вітер

Сердитий, могутній.

Гне, завива, підніма.

Розбиває човни об крутий берег.

Тривога.

За віршем «Муза»

Муза

Пречиста, святая.

Взяла, однесла, сповила.

Прилітала до поета у часи творчості.

Натхнення.

За віршем «Заповіт»

Заповіт

Шевченківський, пророчий.

Поховайте, вставайте, порвіте.

Закликає людей боротися із гнобленням.

Воля.

Дніпро

Широкий, ревучий.

Понесе, покину, полину

Шевченко похований на дніпровській кручі.

Заповіт.

«Кобзар»

Цікавий, повчальний.

Славить, возвеличує, тривожить.

Перша друкована збірка Шевченка.

Тарас.

«Кобзар»

Цікавий, вічний.

Засуджує, повчає, наставляє.

Цікава збірка творів Шевченка.

Поезія.

Шевченко

Мудрий, вічний.

Пише, малює, закликає.

Співець української долі й волі.

Кобзар.

Катерина

Добра, щира.

Дбає, підтримує, ласкає.

Доглядала малого брата Тараса.

Сестра.

Шлюби створюються на небесах

Шлюби створюються на небесах

Кулініч Ганні Іванівні присвячується

І

Вечірня прохолода огортала землю. На позолочених колосках пшениці з'явилися перші краплинки роси. Сонце поволі спускалося до обрію. Його промені ніжно гладили верхівки вільх і тополь, достигаюче колосся, синьоокі волошки. Ось воно ковзнуло по тихій гладі річки. Сполохані пліточки кинулися від берега, ховаючись від незрозумілого явища у прохолодній глибині Роменки. Здивована жаба піднялася на ноги і витріщила очі на маленький промінчик, що занурився у прибережну хвильку. Від його дотику вода заграла, заіскрилася різними кольорами, ніби сонечко сипнуло у прозору воду міліарди діамантів.

Стежкою попід річкою ішли двоє дівчат і весело розмовляли, Ніна щойно закінчила педагогічний інститут і отримала призначення в одну із сільських шкіл під Харковом. Вона вже планувала свою першу зустріч з дітьми, вірила, що іноземна мова, яку вона буде викладати, стане для них улюбленим предметом. А зараз дівчина поспішала до рідної оселі, на зустріч із мамою, бо через місяць її чекають на новому місці роботи. П'ять років назад покинула вона родинне гніздо після закінчення школи, щоб продовжити своє навчання, бо мріяла працювати у школі, кожного ранку зустрічати дітей на порозі класу і вкладати у їхні душі любов до рідної землі, свого народу, вчити поважати, розуміти і сприймати мови інших народів, тобто збагачувати маленьких необізнаних хлопчиків і дівчаток новими знаннями, допомагати формувати їм власні і загальноприйняті життєві цінності. Тепер перед нею розкрилася широка можливість реалізувати свою високу мету.

Сестра не могла дочекатися її повернення додому і вибігла у поле, щоб зустріти і допомогти нести валізу з нехитрими студентськими пожитками. Оля весь час розповідала про новини села, про мамину і свою роботу, про членів великої родини.

Зараз річка зробить поворот, дівчата оминуть її зігнуте коліно і перед ними розкинеться село. Пустотливий вітерець грався вітами верб, що ополіскували свої коси у воді і вдивлялися у дзеркало ріки на свою вроду. Все чіткіше було чути голоси людей, що прийшли до річки, щоб змити з себе літню спеку, потішитися у лагідних обіймах нагрітих сонцем хвиль.

Побачивши дівчат притих гурт хлопців. Загадково посміхаючись, вони намагалися вгадати чи це польові русалки випурхнули з моря пшениці, чи гості з іншої планети вирішили перепочити у їхньому мальовничому куточкові землі. Вони розгадували, хто ж ці красуні, і лише коли дівчата наблизилися, впізнали веселу і радісну Олю, а потім здогадалися, що поруч її сестра. Русяву веселуху Олю всі добре знали. Жодне свято на проходило без її дзвінкого голосу, жодне зібрання молоді не проходило без її жартів. А ось Ніна приїздила додому зовсім рідко і то на короткий термін. Пам'ятали тільки маленьку перелякану дівчинка з чорним хвилястим волосся, заплетеним у дві неслухняні коси, і великими очима. Тепер до хлопців наближалася справжня красуня. Смоляне волосся хвилями

спадало на плечі, у карих очах, що широко дивилися на світ, блищала невимовна радість.

Дівчата весело привіталися, перекинулися жартами з хлопцями і помандрували далі. Піднімаючись на пагорб, де вже починалися людські городи, Ніна озирнулася. Всі хлопці вже плюхалися у воді і лише один стояв на береті і спостерігав за ними.

-     Олю, а хто ото дивиться нам у слід.

-   То Андрій, сусід тітки Олени. Він старший на три роки за тебе і навчається на військового лікаря, а зараз приїхав на канікули.

-   Я чомусь зовсім його не пам'ятаю.

-   А хіба ти колись звертала увагу на хлопців. За своїми уроками ти й життя
проґавиш. Бачиш он як дивиться, здається, зараз слідом кинеться.

А увечері на танцях Андрій не відходив від дівчат. Гарний співрозмовник, він ще й танцював легко, ніби літав і манив за собою Ніну, яка намагалася не показувати своєї розгубленості і незрозумілих їй самій емоцій.

Тепер кожен день був наповнений новими враженнями. Вона з нетерпінням чекала вечора, щоб побачити Андрія. Вони ніби дві одинокі зорі, що довго блукали у безмежному небі і раптово наткнулися одна на одну.

Місяць сплив швидко. Прийшов час від'їзду. Проводжаючи Ніну на потяг, Андрій довго дивився у її очі, а потім сказав:

-     Я тебе так люблю, що коли ти мене покинеш, то я не зможу далі жити.

Та тоді ці слова не справили ніякого враження. Молодість безпечна. Якби-то вини знали як зле пожартує з ними життя.

II

Мороз набирав сили. Повний місяць поважно спостерігав з темної безодні за пустотливим переморгуванням зірок. Вони кружляли навколо у нестримному вальсі і намагалися розвеселити його суворе обличчя. Ось одна спахнула яскравим жовтим кольором, інша відповіла їй блакитним, з протилежного боку полилося біле світло, а та, що була поруч з місяцем ніби зашарілася і залилася рум'янцем. Та небесний велетень залишався неприступним. Ніч збіжить швидко, а йому потрібно заглянути у кожен куточок не землі. Він ковзає холодним промінням по верхівках дерев, кидає оком на засніжені поля, заглядає у вікна людських осель.

Зима позаганяла всіх до хат, ніде не чути співів, перегуків молоді, повчань досвідчених людей. І саме від цього місяць такий суворий. Бо влітку у нього більше розваг: то підгляне за закоханою парою, то послухає пісню, то загляне у вічі дівчині, що кружляє у танкові, то підслухає якусь кумедну історію.

Та ось з розчинених дверей однієї хати випурхнули на вулицю хлопці і дівчата.

-     Ой, який мороз розгулявся. Петре, ніс не відморозь.

-   За своїм, цокотухо, дивись, і шапку на вуха надінь, бо відпадуть, тоді не почуєш, коли я тобі в коханні признаватися буду.

-   Погляньте які яскраві зорі і який великий сьогодні місяць. Це, мабуть, Лізо на честь твого народження вони так сяють.

-  Ну що, бувайте. Ще раз зі святом тебе дорогенька. Будь такою гарною, як зоря.

Гурт розбрівся в різні сторони. Місяць помандрував за дівчиною і хлопцем, що повернули в одну вуличку. Ось вони дійшли до хвірточки і зупинилися.

-         Прощавай, Олексію. Побачимося в понеділок.

-         Постривай.

Хлопець став на стежині і загородив собою прохід.

-         А я тебе не відпущу, поки не пообіцяєш, що вийдеш за мене заміж.
Дівчина хотіла пожартувати та запинилась, побачивши серйозне лице хлопця.

-         Ти з глузду з'їхав, чи вино вдарило в голову.

-   Я кохаю тебе. Кохаю з самої першої хвилини нашої зустрічі. Та ти мене не помічаєш...

-   Ні. Зупинись. Не говори більше нічого. Ти ж знаєш, що в мене є інший.

-   Мене це не цікавить. Виходь за мене. Він далеко. А я ж ось тут, тільки руку простягни.

Олексій зробив спробу обняти дівчину, а вона сердито штовхнула його в сніг і побігла до хати.

Обличчя її палало, серце скажено калатало, сльози навернулися на очі. «Як же так. За кого він мене має. Я вже сказала подругам, що весною вийду заміж за Андрія. Хіба по-людськи робити тепер мені такі пропозиції. Іде мова про зраду. Боже, який сором», - думки, мов бджоли, витали навколо Ніни.

Вона квапно роздяглася і пурхнула в ліжко. Та сон не йшов. Годину марно намагалася стуляти повіки та образа все більше розпалювала гнів. З'явилася потреба з кимось поговорити. Господарки, у якої дівчина винаймала квартиру не було, пожала у Харків до доньки погостити, провідати онуків. На очі потрапив розкритий зошит на столі і ручка, звечора хотіла написати листа Андрієві, та зайшли дівчата і забрали її на день народження до подруги. Ніна схопила ручку і почала виливати душу. Ближчої людини зараз, як Андрій, для неї не було. Звичайно він заспокоїть її, розвіє тривогу, напише про те, як він любить, як мріє про зустріч.

Тільки ближче до ранку сон огорнув її своїм м'яким крилом. Рожевим цвітом буяє яблуня, невтомна бджола перелітає з квітки на квітку. Від будинку культури лунають пісні. Адже сьогодні 1 травня - день їхнього весілля. Ось із-за рогу вулиці з’явився Андрій. Та чому він без квітів? Хлопець повільно наближався і незрозуміла тривога заповнювала серце. Він проходить мимо і не дивиться на її вікно. Ніна намагається його гукнути і прокидається від власного зойку.

Добре, що сьогодні неділя. Круги під очима обов'язково стали б причиною розпитів у подруг, а так є час все обміркувати і відпочити. Сон... То ж тільки сон. Він нічого не означає. Зранку віднесла листа до поштової скриньки. І стала чекати відповіді...

Відповідь надійшла швидко. Вже перший рядок змусив насторожитись. Замість звичних лагідних слів було сухе привітання. Декілька раз прочитала листа і не могла збагнути, про що йде мова. Хто тверезий, а хто п'яний? Хто намагається набити собі ціну? Відклала аркуш, списаний таким знайомим почерком, але чужими словами. Розтопила грубу, приготувала вечерю. Намагалася поїсти та не змогла. Знову взяла до рук листа...

У понеділок Ніна не прийшла до школи. Температура спалювала її тіло, а колючі слова листа душу. Тільки через тиждень Ніна знову прийшла на роботу. Великі карі очі були сумні і потухлі. Колеги намагалися розрадити, розвеселити, а іноді вивідати душевні переживання. Та не могла вона розповісти про те, що Андрій, за якого збиралася заміж, який говорив їй про свою неземну любов, про те, що він не зможе без неї жити, так скривдив її.

«Дорогий Андрію! Я поділилася з тобою своєю тривогою. Я написала тобі як найближчому другові, як рідни людині...» на більше вона не спромоглася. Відповіді на це коротке послання не було.

Був кінець квітня. З тривогою чекала дівчина Першотравня, адже у цей день вони вирішили побратися. Андрія як військового повинні були розписати за один день. Він закінчував навчатися у військовій академії і до розподілу мав підійти як сімейна людина.

Тепер дівчину все більше тривожив короткий сон зимової ночі. Та для себе вона вирішила: хай буде, як буде. Не стане більше писати і нагадувати про себе. Нічого поганого вона не зробила і такої образи не заслуговувала.

Перший день травня добігав до кінця. Нічого особливого не відбулося. Дивно. Навіть душевного болю не було. «Ну що ж, на тобі, Андрію, світ клином не зійшовся. Життя не закінчилося...»

-  Ніно, іди. Вже весняна каша готова, - це тітка Марина покликала її до гурту.
Сьогодні ж свято, та й племінник її приїхав на вихідні додому, тому велика родина вирішила разом відпочити і запросили свою квартирантку.

Високий, чорночубий, гарний і веселий Іван вже давно намагався налагодити стосунки з дівчиною, але вона боялася, серце ще не було готове прийняти іншого. Все це було у якомусь тумані, відбувалося ніби й не з нею. Здавалося, що вона зі сторони спостерігала за собою.

Ввечері Іван і Ніна пішли у клуб на танці. Вони танцювали удвох і образа вже чомусь на пекла груди. Коли Іван по дорозі додому поклав їй руку на плече, то дівчина не відштовхнула його...

Іван поїхав продовжувати навчання, а до Ніни полетіли листи, сповнені ніжного почуття і пристрасті. Душа дівчини поступово відтанула. Весна внесла в її долю свої корективи, і нове почуття поступово заповнювало пустку в її серці.

Пролунав останній дзвоник, і школа розпочала новий етап своєї роботи - екзамени. Тепер Ніна приходила додому раніше і мала можливість відпочити, бо плани писати не потрібно і зошитів перевіряти не треба. Прилігши на канапі з томиком поезій Єсеніна, дівчина насолоджувалася простотою і ліризмом його творів. Тихо рипнули двері і на порозі стала з загадковим виглядом тітка Марина, у руках вона тримала два листи.

-          Це що, Іван прислав зразу два?

-          Ні. Один від Андрія.

Серце закалатало несамовито, та Ніна опанувала себе. Спокійно взяла листа, розгорнула його. У стриманій товариській формі Андрій розповідав про те, що був на навчанні, не мав можливості писати, але відчувалася у його словах чи то фальш, чи то байдужість. Далі йшло повідомлення про те, що він отримав призначення до військової частини, адресу якої вказував і просив писати за новою адресою. Вона шукала очима лише одне слово «пробач», яке змінить ситуацію, розтопить тривогу і невизначеність у їх стосунках. Та цього слова не було.

Коли взяла до рук лист від Івана, то відчула, як тепло розливається її тілом, рум'янець заливає лице. Тітка Марина спостерігала за дівчиною і помітила, як ніжна посмішка лягла на її вуста, величезні очі засвітилися радістю і забігали по рядочках листа. Вона тихо вийшла, щоб не заважати дівчині.

Два листа лежали на столі. Один з них повертав дівчину у минуле, інший - кликав у майбутнє. Один ніс у собі біль і переживання, інший - огортав любов'ю. Ніна все-таки не наважилася зробити остаточний вибір і відрубати з плеча. Час розсудить.

Ш

Більше листів від Андрія не було. У кінці червня з'явився Іван з величезним букетом польових квітів. Заворожена вона дивилася на хлопця і все більше переконувалася, що він надзвичайно їй подобається.

- Привітай мене, я отримав диплома. Тепер мені ніщо не заважає одружитися. Витримавши паузу, продовжив:

- То може вийдеш за мене?

Дивуючись сама собі, Ніна спокійно підійшла до хлопця, занурила обличчя у пахучий букет, вдихнула його п'янкий аромат. Потім підняла очі вгору і схвально кивнула. Мов пір'їнка, злетіла вона в повітря, підхоплена сильними руками. Іван закружляв з нею по хаті обсипаючи лице поцілунками. А вона, як малесенька дівчинка, пригорнулася до нього і насолоджувалася його радістю і силою.

Молодята побралися після Івана Купала. Весілля поїхали гуляти у її рідне село.

Вузенькою стежкою, що вилася від річки до села поміж огородами і садками, йшла юрба щасливих людей. Сьогодні відгуляли скромне весілля. Ніна і Іван випромінювали тепло, любов і радість. Вона, ніби тендітна берізка біля могутнього дуба, почувала себе затишно і впевнено. Він всюди слідував за нею і намагався в усьому допомогти, захистити її від усього світу при потребі. Ось і тепер Іван ступав їй слід у слід, вдихаючи п'янкий аромат мокрого волосся, що пахло любистком, Ніна помітила, що ті, хто йшли попереду відступають і пропускають когось, хто йде до річки. Спочатку вона відчула на собі неприємний погляд, потім щем у грудях, а коли підняла очі, то зустріла повні ненависті очі матері Андрія...

-   Мамо, чому вона на мене так недобре дивилася? Адже це не я зруйнувала місток, що нас поєднував.

-   Ні, доню. Я не хотіла тобі говорити, але з Андрієм трапилася біда. Тяжка недуга підкосила його здоров'я. А рідні звинувачують тебе.

-   Ніно ти не бери близько все до серця. Пам'ятай, що шлюб створюється на небесах. Значить він не був твоєю долею і цього не потрібно нікому доводити. Це твоє життя і не затьмарюй його умовностями. Того, що тобі написано на долі, не оминеш, - ці слова бабусі дівчина пам'ятатиме все життя.

IV

За вікном тихо шумів дощ. Великі краплі падали на спраглу землю і зникали у її тверді. Стара яблуня хитала обважнілими від яблук вітами. Вона радо підставляла під дощ свої листочки, щоб змити пил і вільно дихнути чистого повітря.

Сива жінка з слідами колишньої краси спостерігала за розбурханою зливою. Вона поглянула у дзеркало, поправила охайно укладене волосся. Життя промайнуло як один день. І тепер з висоти прожитого можна оцінити все, що з тобою відбувалося. У її житті було велике кохання, розчарування, щастя і тривоги. Була одна єдина ніч, яка раптово перекреслила те, що створювала і оберігала вона протягом багатьох років. У ту ніч вона стала вдовою. Більше не намагалася нічого будувати. У неї були діти, яким вона повністю присвятила себе.

Зовсім недавно до Ніниних рук потрапила книжка про карму людини. Прочитавши її, переосмислила своє життя. Тепер стали зрозумілими слова бабусі: «Пам'ятай, що шлюб створюється на небесах. Значить Андрій не був твоєю долею...». Її доля бути вдовою і, можливо, тим, що вийшла заміж за Івана, вона врятувала Андрія від смерті, бо він зміг перебороти свою недугу і жити далі, навіть без неї.

Донечка

Донечка

Із своєї схованки Данило спостерігав за валкою бранців, що стомлено й сумно рухалася степом у супроводі своїх поневолювачів. Він знав: там його Яринка. Козак намагався серед великого натовпу розгледіти ту, котру кохав безмежно, через яку уже третій день, переховуючись, іде за караваном схоплених у ясир людей з надією врятувати свою дружину. Нестерпна жара палила все довкола. Пожовкла трава зловіщо шурхотіла. Вітер ганяв по степу перекотиполе. Були хвилини, коли козак ладен був догнати колону і сховатися в ній, щоб віднайти свою кохану. Та раптом розумів безвихідь цього вчинку й припадав горілиць до землі, щоб набратися від неї сили.

      Коротким і швидким було їх прощання, коли він вирушав з товаришами в похід. Данило бачив, як сяяли очі коханої радістю, і це тривожило його. «Розлука повинна навівати сум, а вона радіє»,- думав про себе. Та розмовляти часу не було, бо у сусідніх селах лютували татари і загін поспішав на допомогу скривдженим людям.

- Повертайся швидше. У мене є гарна новина,- прошепотіла на вухо дружина.

      Пройшов рік з того часу, коли вони побралися. Невеликі розлуки розпалювали кохання, що горіло в молодих серцях. Час сплив швидко.

        Тиждень козаки намагалися вловити загін зайд та кругом запізнювалися на один день. Горе й сльози зустрічали їх у селах. Та нарешті вночі козаки побачили в степу вогнище й, підкравшись, зрозуміли, що це ті, кого вони шукали. Швидко вони впоралися з сонними та змореними татарами. Гірко було від того, що бранців із ними вже не було, бо відправили їх з іншою групою людоловів. Козаки вирішили перепочити вдома й зібрати більший загін, щоб перехопити чужинців із здобиччю.

       Ще здалеку хлопці почули запах згарища, який посіяв в їх душах тривогу, а коли виїхали на пагорб, з якого село було видно, мов на долоні, то закам'яніли... Спалені оселі, скалічені люди зустріли загін у рідному селі. Данило пришпорив коня і помчав до хати. Двері були відчинені, на долівці розкидані черепки побитого посуду, рогачі...

- Ярина намагалася відбиватися, розбила голову глечиком одному з нападників,- промовила бабуся-сусідка.

      Сльози покотилися по щоках козака. Він метнувся на коня й помчав дорогою, по якій повели татари його дружину. Вночі пішов дощ і змив усі сліди. Тапер на допомогу друзів можна було не чекати. Навряд чи вони виберуть потрібну дорогу на перехресті. Довго йшов за полоненими Данило та врятувати дружину не випало нагоди.

      Сум в очах отамана лякав молодих козаків, які ще не знали його, а сміливість і самовідданість у боях захоплювали їх і викликали повагу до ще молодого ватажка. Високий, статний, добре складений чоловік з чорними вусами і добрим відкритим лицем був для них у поході і другом і батьком. Його чорні очі наливалися гнівом лише до ворогів.

Загін Данила Вірного часто вривався до татарських сіл і міст. Вони звільняли бранців, а сам він всіх допитувався про Ярину. Мовчання визволених посилювало в душі козака розпач.

Ось і цього разу козаки, мов стріла влетіли до прибережного селища, швидко знайшли кам'яницю, у якій тримали ясир та приміщення озвалося пусткою. Лише немічна хвора жінка та дівчинка років десяти вийшли до них із темноти. Із сльозами на очах бранка обіймала визволителів, а коли вони наказали швидко збиратися в дорогу додому, відповіла:

-  Не здолаю я вже цього шляху, серце від туги почало боліти. Десять років снила я рідним краєм, а тепер, коли прийшов час визволення, прийдеться померти в чужині. Я вам тільки заважати-му. А ось Даринку вивезіть звідси. Її мати згасла тут. Та завіряла доньці вирватися із чужини й знайти батька, чи хоча б рідне село.

Сили зовсім покинули бідолашну й вона сіла на землю.

-     Їдьте з Богом, не турбуйтеся про мене.

    Довго плакала Дарина за жінкою, яка підтримувала її, замінила матір.  Горювати часу не було, бо в погоню за козаками кинулися татари. Та розумний і розсудливий Данило і цього разу вивів загін без втрат у рідні степи.

    Що робити з дівчинкою, отаман ще не вирішив. Поговорити з нею часу не було. Коли приїхали до місця свого пристанку, заснув тривожним довгим сном, стомлений від походу. У сні він бачив Ярину, яка поралася біля печі, змивала голову та тихо співала свою улюблену пісню про матір, що зозулею прилетіла до доньки. Сон роз'ятрив душу, із закритих очей побігли сльози, козак тужно застогнав. Дівчинка нахилилася над козаком, а він, відчувши чиюсь присутність біля себе, відкрив очі... Даринка бачила, як розширювалися його зіниці, як сльози збиралися під повіками й тихенько котилися з куточків очей.

-         Яринко,- прошепотів Данило, - ти повернулася, чи вийшла із сну.

-         Я - Даринка, а не Яринка... Яриною звали мою маму.

Чоловік підхопися з лави, біль обпік йому груди. Пильно вдивляючись в обличчя дівчинки, промовив:

-         То розкажи мені про неї.

Чим більше говорила, тим більше знайомих рис він віднаходив у ній.

-              Родом вона була із мальовничого села Соснівка....

У Данила світ пішов обертом.

-   Мала чорну смоляна косу, яка, правда, швидко посивіла від туги. Я пам'ятаю її вже сивою, хоча мала лише двадцять п'ять років. А коли мені виповнилося вісім років вона померла. Важка робота й розлука з моїм батьком згубили її. Я народилася вже на чужині, полонили маму вагітною. От і горювала вона все над моєю долею, та все співала про матір-зозулю.

-   А батько?..- з трепетом у серці запитав козак.

-   Мама говорила, що він сміливий і відчайдушний, що він знайде нас. Його Данилом звати...

Отаман тихо підвівся з лави, глибоко вдихнув повітря. Яскраво перед ним постала картина прощання з дружиною, її радісні очі, у вухах продзвеніли останні слова: «Повертайся швидше. У мене є гарна новина». Данило підійшов до дівчинки, обняв за плечі і тихо прошепотів:

-         Донечко...

За вікном буяла весна. Солодкий дух черемхи вривався до оселі, разом з ним кружляли навколо спів птахів, гудіння бджіл, що пробуджували Данила до життя.

Калина

Калина

Кришталева роса веселково виблискувала на зелених листочках калини . ще мить і білий цвіт замайорить на ній, як фата нареченої. Сонечко пестить лагідно молоденькі стебельця, по яких пульсують живодайні соки. Ось затрепетали листочки і з глибини куща полинуло над селом ніжне щебетання солов’я. і летіла ця мелодія до неба, і спадала вранішнім сонячним дощем на землю.

Тетяна поглянула на калину і радість разом з солов’їним щебетом заполонила серце. Дев’ятнадцять років квітує кущ у саду.

Мала жінка двох синів-соколів, а мріяла про доньку-красуню. Коли завагітніла втретє, вірила, що народить дівчинку, то й посадила на осонні кущик калини. Та не так сталося, як хотілося. Третій синок з’явився на світ, коли калина викидала свій перший цвіт.

Розростався кущ, пнувся до сонця, милував око кетягами ягід, а разом з ним підростав і мужнів найменший синочок і лікував любов’ю материне серце.

З радістю і без сумнів пішов Сергій до війська. Старші брати вже давно відслужили і повернулися до рідної домівки бравими козаками. І мріяв хлопець не зганьбити батьківський рід.

З червоних ягід сльозою спадала роса. Розлетілися сини-соколята, а мати ходить розмовляти до калини. І чується їй в шепотінні листя голос найменшенького, і читає вона ягодам скупенькі рядки синових листів з далекого Афганістану: «У серпні до нас у підрозділ приїздив кореспондент газети «Известия» і ходив з нами «на війну». Про все описав у статті. Прочитайте і дізнаєтеся про мою службу. Та все ж не хвилюйтеся, це для вас воно все таке страшне, а для нас це – буденне і звичне». І плаче мати, і плаче калина.

За рік, що провів Сергій в Афганістані, звик і до нестерпної спеки, і до сірого їдкого пилу, і до бойових операцій. Радист – це особлива військова професія. Він – очі і вуха групи. Саме його намагаються «духи» знищити в першу чергу.

Весняний ранок починався тихо, спокійно. З гір струмочками стікала вода. Аромат талої води, жебоніння струмків нагадували молодим хлопцям про рідний край. Та ось автоматна черга пронизала тишу, зав’язався нерівний бій. «Душмани» із-за скель намагалися скинути наших бійців у темну ущелину. Сергій сховався за валуном і по рації наводив артилерію на базу формування заколотників. Раптом страшний біль пронизав його ногу вище коліна. Він схопився рукою за те місце – тепла і липка кров, мов сік калини, просочилася крізь пальці і краплинами спадала на чужу землю. Сергій зціпив зуби і покинув рацію. Артилерія замовкла.

-         Сергію, що там? – гукнув командир.

-         Я зараз!

Хлопець швиденько невміло перев’язав рану і, перемагаючи біль, знову припав до рації, коригуючи вогонь.

 Поруч  розірвався снаряд, випущений з міномета. Юнак автоматично прихолив голову до землі. Осколки просвистіли зовсім близько. Раптом у навушниках затріщало… Радіостанцію пошкоджено. Тепер він може тільки автоматом підтримати друзів. І заклекотав вогнем валун - прихисток Сергія.

Його позиція була дуже вигідною, тому сюди перебралися ще два бійці.

-   Тримайся, Сергію, скоро «вертушки» будуть, - весело, щоб підбадьорити товаришів, промовив один із хлопців.

-   Я в нормі. Тримайте он ту сторону, - махнув рукою Сергій і враз вона безсило упала на землю: новий біль обпік плече, автомат його замовк.

До Сергія підповз Володимир і  перев’язав рану. Стріляти хлопець більше не міг, а лежати, коли товариші ведуть бій, не в його правилах. Він схопив однією рукою порожній магазин автомата і став набивати у нього патрони.

-   Хлопці, підмога! – крикнув командир, та його слова були заглушені вибухом…

Над землею буяє весна. Аромат півоній п’янить душу, блакитне небо манить до себе безмежністю. Десь за селом ніжно виводить свою пісню соловейко. Даремно поливала Тетяна калину, даремно трепетно пестила засохлі гілочки, даремно завзято обкопувала, даремно пересадила частину куща на нове місце. Калина не пробудилася від зимового сну…