Поети-воїни Сумщини
Літературно-музична композиція
Мета: ознайомити учнів з відомостями про поетів-земляків, які боролися з
фашистами, проливали свою кров за звільнення рідної землі, їх творами; розкрити
багатство їх душі і поезії, героїзм патріотів Батьківщини; виховувати повагу до
людей, які ціною свого життя виборювали перемогу, творами прославляли рідний
край.
Обладнання: записи пісень про Велику
Вітчизняну війну, портрети поетів.
Звучить тиха мелодійна музика, яка переростає в
тривожні мелодії пісні "Вставай, страна огромная".
Учитель. Україно-мати, краю
милий,
Смерть і кров, пожари навкруги.
То не чорні круки налетіли
На твої простори - вороги.
Палили білі наші хати.
І не воду - сльози Дніпр несе...
О, фашистський варваре проклятий,
Ми тобі відплатимо за все!
У роки Великої Вітчизняної війни поезія була постійно супутницею
борців проти фашизму.
Вона звучала у фронтових окопах,
у партизанському лісі, на вустах працівників тилу, закаляла людей на
помсту ворогові. Поети
піднімали настрій перед
боєм, вони пером служили Вітчизні, несли до народу слово
правди. У ті грізні роки поет Андрій
Малишко писав:
"Друзі ідуть полками,
І я серед
них сурмач".
Так сказав поет про своїх побратимів, які в пісні прославляли свій
народ, рідний край. Серед сурмачів перемоги були й наші земляки-поети, які
народилися на Сумщині. Одні з них зустріли напад ворога зрілими людьми, інші -
тільки переступили поріг своєї юності. І були серед них студенти й журналісти.
У грізні часи борці поєднали в собі відвагу воїна і пристрасть
співця. У боротьбі міцніло й загартовувалося слово поетів, влучним пострілом
знищувало ворога, хоробрістю й вірою в перемогу запалювало серця людей.
Поети Сумщини разом із усім народом кували справу перемоги.
Згадаймо ж їх поіменно.
Учень 1.
Життя талановитого поета Пилипа Сергійовича Рудя обірвалося на
полі бою.
Народився Пилип Рудь 5 грудня 1910 року в селі Бистрик
Кролевецького району в селянській сім'ї. Змалку пізнав тяжку підневільну працю.
Ріс майбутній поет допитливим, енергійним, активним.
У 1927 році в Конотопській районній газеті "Селянські
вісті" з'являються цікаво написані статті за підписом "Пилипко".
А далі праця в газеті "Сільські вісті", робота редактором у
заводській газеті Буринського цукрового заводу. 20-ти літній налагоджує тісні
зв'язки з столицею (у той час Харків).
Багато уваги приділяє
самоосвіті. Успішно закінчує заочне відділення ленінградського інституту
журналістики.
У своїх ранніх творах
поет прославляє радість праці ( "Умерла ніч", "Весняна
лірика", "Пісня шахтаря", "Свято молодості").
У кінці 1937 року Пилип
Рудь працює в редакції Чернігівської обласної газети. Тут він особливо
потоваришував з Олексою Тесняком, Петром Артеменком, Олексою Ющенком. Здібного
журналіста направляють на роботу до столичної газети.
Учень 2.
Де б не працював Пилип Сергійович, скрізь він проявляє свій
талант, завойовує повагу людей.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна Пилип Рудь іде на фронт
військовим кореспондентом. Він пізнає складність тимчасових поразок, потрапляє
в оточення втікає з концтабору, приходить у партизанське з'єднання Сидора
Ковпака. Тут випускає газету "Червоний партизан". Народні месники
захоплюються публіцистичними виступами Рудя, схвально відгукуються про його
вірші. А "Партизанська пісня", яка була надрукована 8 вересня 1942
року, стала улюбленою піснею всіх загонів партизанського з'єднання.
О мати-Вкраїно - радянська
земля !
Ми вражою кров'ю напоїм поля,
Тяжкі твої рани - аж боляче нам,
За них ми жорстоко відплатим катам.
1 холод і спеку усе
знесемо,
Фашистам живим утекти не дамо!
У ніч з 5 на 6 жовтня партизани вели бій біля села Лукашенківське
Серединобудського району. Пилип Рудь
побачив, що упав командир, вражений кулею, підняв бійців у атаку, але... ворожа
куля пробила серце патріота. У селі Лукашенківське стоїть пам'ятник герою.
Учень 3.
Чоловіком з легенди називають Федора Гавриловича Швіндіна. Він пройшов
через усі випробування життя, але залишився мужнім і непереможним, бо
загартовувала його рідна земля, а Вітчизна напоїла поета непереможною силою.
Федір Швіндін йшов у літературу поруч з талановитими поетами -
Андрієм Малишком, Степаном Крижанівським, які допомагали молодому товаришеві
загартуватися, окріпнути, благословляли поета на щасливу творчу роботу.
Як гряне бій і
прогримлять гармати,
На лінію вогню з братами
я піду.
Не відступлю, Вітчизно,
моя мати,
Лиш смертю скошений,
можливо, упаду...
У цих клятвенних рядках,
написаних молодим поетом, Ф. Швіндін виражає
благородні почуття любові
до матері-Батьківщини. Він чутливим, наповненим
синівською любов'ю серцем
відгукується на кожну подію в
житті народу, ловить відгуки далеких воєнних гроз:
Я звідав все: і горя
глибочизну,
І радість, і кохання
ніжний плин.
Але завжди лиш матері-Вітчизні
Любов моя - її я вірний син.
Так, поет дійсно пізнав багатогранне, наповнене й радістю, і
незгодами життя.
Народився він у Джанкої в сім'ї двірника. У 6 років пас чужу
худобу, заробляв на шматок хліба. Згодом сім'я переїздить в село Андріївна
Роменського району. Після закінчення Харківського педагогічного технікуму Ф.
Швіндін вчителює в рідному селі, працює в редакції газети при Андріївській
машино-тракторній станції. А потім керівна робота в Липоводолинському районі,
робота в редакції республіканської газети. Поет пише вірші про молодість,
любов.
Люблю Вітчизну ясно краю,
Як матір добрую мою,
Про неї я пісні співаю,
Лиш їй свій голос віддаю.
Учень 4.
Вітчизна для поета - це й рідне село, і верби над ставом, і тепла
материнська долоня, і радість творчої праці. У рідному краї гартувалась мужність поета, народжувалась і окрилялася пісня:
Вечірня зоре золота,
Зійди над долею моєю,
І покотися над землею -
Озолоти мої літа!
У серці пісню воскреси,
Окриль її зроби дзвінкою
І над землею пронеси,
Щоб палке кликало до бою.
Щоб стала зброєю мені,
Моїм мечем... Щоб сонцем стала,
Щоб ворогів іспопеляла
На серця чистому вогні.
Війна - це суворе випробування для тих, у кого живе святе почуття
відповідальності за долю Батьківщини. У грізні дні воєнної грози Ф. Швіндін
пише:
Коли живу, то з серця гнів
Хотів би в розпачі кресати,
І тим вогнем своїх братів
На бій кривавий гучно звати.
Героїчно звучать ці рядки.
Із таких динамічних
картин виростає образ незламної у боротьбі людини, яка нероздільно пов'язана з
народом.
У віршах Швіндіна
струменить бажання добитися миру для Батьківщини. Оптимістично звучать слова:
Витри, мати, сльози.
Чи чуєш грози?
Спалахи бою і грім вдалині,
В сяєві гони, -
Зорі червоні, -
То загораються помстою дні.
Федір Гаврилович став у ряди народних месників. Випускає листівки,
в яких закликає народ не коритися фашистам. Він віддає свої палкі вірші на
олтар перемоги над ворогом. Активного підпільника схопили фашисти й повели на
розстріл. Але друзі врятували його й таємно лікують. Та не судилося патріотові
повернутися в ряди борців. Він знову потрапляє до рук гестапівців і гине смертю
героя у Бялистоцькому концтаборі. Не дожив поет до перемоги, але його поезія
продовжує жити.
Учень 5.
Героїчне життя, прожите Іваном Івановичем Чумаченько він загинув у
розпал війни в неповних 24 роки, залишивши для нас свої оптимістичні поезії.
Вони червоними літерами лягають у рядки біографії поета.
Народився він 1 грудня 1918 року в селі Курмани Недригайлівського
району. Після закінчення школи навчався на факультеті природничих наук
Сумського педагогічного інституту. Студенти довоєнного часу й досі пам'ятають
світловолосого худорлявого юнака, закоханого в поезію й природу рідного краю.
У студентській аудиторії І. Чумаченько слухав П. Тичину, який
приїжджав до Сум. З часом мужнів голос молодого поета, росла його майстерність.
Де ти, джерело, глибоке синє,
Світла і незаймана вода,
Од якої струменем перлинно
Б'є із серця пісня молода.
Юнак старанно
працював словом, шукав
більше вдалих образів,
порівнянь, намагався просто
й вільно розповісти читачам про побачене.
Пролетіли ключем журавлі
За озера гойдливі, далекі,
І посіяв печаль на землі
їх журавлиний схвильований клекіт.
Задрижала калина, бо лине
Холод всюди на луг і на ліс...
Так здавалось ключ журавлиний
Теплинь літа з собою
одніс...
Після закінчення інституту працював у Середній Азії. Потім служив
прикордонником. До 1940 року служив у Бресті. Сумував за рідною Сумщиною.
Загинув у бою з фашистами у 1941 році. Але вічно буде сіяти його
поезія в серці народнім.
Учень 6.
Живі продовжували діло загиблих, росли ряди співців Перемоги.
Поетом партизан став Платон Микитович Воронько. Народився 1 грудня
1913 року в с. Чернеччина Охтирського району в сім'ї коваля хлопчика віддали на
виховання Охтирського дитячого містечка. А потім були Харківський автодорожній
технікум, праця на будовах Таджикистану, служба в рядах армії, учителювання в
Хухрянській середній школі.
Будучи студентом Московського літературного інституту Платон
Воронько іде добровольцем на фінську війну. А потім продовжує навчання, пише
вірші.
І раптом 1941 рік. Слово, як постріл "Війна!" Знов не
кінець, а початок Сунулась буря страшна І охопила наш край. На священний
бій позвала Батьківщина
своїх синів. Воронько викладає підривну справу в
партизанській школі в Москві, бере участь у захисті столиці. А у травні 1943 року
вилітає до партизанського з'єднання Сидора Ковпака.
Ми летимо на праву помсту
В грозову ніч в ворожий тил,
Де по шляхах степами пил,
З-під сірих маршових колон,
З-під ніг сестер, що йдуть в полон.
Платон Микитович -
командир підривної групи,
співець армії народних месників.
Складний шлях пройшов разом з братами по зброї.
Кажуть гора Еверест -
Кревля земної кори.
Брехні!
До Шевки-гори
Тисячу огненних верст.
Кожен із нас Гефест ,
Кожен у полум'я ніч.
Крізь полум'я війни ніс
П. Воронько загартоване слово поета. У нього було мало часу для творчості,
частіше тримав у руках автомат, гранату, динаміт, чим олівець.
В передмові до книги "Карпацький рейд", яка вийшла з
друку в 1944 році Воронько згадує, що він писав свої вірші, як пісні для партизан.
А щоб їм
зразу полюбились ці
твори, автор використовував поетичні розміри відомих народних пісень.
Ой у полі три тополі,
А четверта в'яне.
О, не буду я в неволі,
Вороже поганий.
Звертається автор і до образу Ярославни зі
"Слова о полку Ігоревім " :
А ти невідступна в чеканні,
В коханні не знаючи меж,
Стоїш на високім кургані
Під спалахом нових пожеж.
Лягають на плечі, на руки
Тумани від Сейму-ріки.
І роси, мов сльози розлуки,
І сльози, мов роси важкі. Т
и ждеш із Карпатського рейду
Мене в бойовім убранні.
Ось-ось перебором перейде
І зрине в пітьмі на коні.
Сумщина навічно увійшла в його творчість, стала колискою для
дозрівання поетичного слова.
Береги Ворскли, Псла,
Сейму, Сули окриляли воїна:
Моя героїчна, преславна,
Зелена путивльська земля!
Спасибі тобі, Ярославно,
За плач що серця окриля.
Пісні-вірші Воронька
стали народними.
В роки війни П.М. Воронько тяжко поранений, довгий час лікарі
боролися за його життя. Помер поет-земляк у 1988 році.
Учень 8.
Відоме на Сумщині й ім'я Михайла Петровича Ларіна. Його вірші про
рідний край часто друкують в обласній газеті. Бував поет у рідній Осоєвці
Краснопільського району, де народився у
1924 році. І кожного разу випливали з пам'яті далекі роки сиротливого
дитинства. Батька Михайло не пам'ятав. У 1938 році померла мати. Хлопчик водив
по селах сліпого кобзаря, заробляв цим на хліб. А потім працював у мельниці, пас
колгоспну худобу, пізнає працю хлібороба. Все це висловив у віршах.
Я вырос там где белые
ромашки
Топтал копытом
партизанский конь,
Где звездный вечер в
вышитой рубашке
На выгоне танцует под
гармонь.
Я засевал пшеницею
равнины –
И предо мною цель была
ясна:
Таким же стать простим, как Украйна,
И трудовим таким же, как она.
У круговерті буднів
проходило життя. Виховувався
Ларін в дитячому будинку,
навчався в училищі токарної справи, працював на Харківському канатному заводі,
був помічником кочегаром на потязі.
У 1941 році сімнадцятирічний юнак пішов у лави армії. Це було біля
Путивля. Служив у взводі пішої полкової розвідки, ходив за "язиками",
тобто брав у полон фашистів, які все розповідали. Під час форсування
Кременчуцького проливу був матросом Азовської військової флотилії. Тричі
поранений. Нагороджений орденами і медалями.
Михайло Петрович був не тільки сміливим розвідником. Він писав
вірші на патріотичні теми, вселяв у серця воїнів дух помсти. Друкувався на
сторінках армійських газет.
Учень 9.
Ліричні герої М. Ларіна - прості люди, сповнені тривоги за
майбутнє людства. В ім'я життя помирали поети.
В тиши, листая желтую тетрадь
И разбирая строчки еле,
Я вижу как уходит умирать
Поет в простреленой шинеле.
Нам жить во славу Родины дано,
Встречая мирные восходы.
Погиб солдат под пытками давно,
Оставив песню для народа.
Но коль придется нам идти в поход –
Он явит новую отвагу.
Его стихи на вражий пулеимет,
Как Александр Матросов лягут.
І мужні слова допікали ворога.
Вони розповсюджувались в народі визивали ненависть
простих людей до
поневолювачів. На захист Батьківщини ставали
сини і доньки.
І йшов в рядах непереможних месників М. Ларін і сурмив
перемогу. Про юних борців пише у вірші "Балада про полкового
сурмача":
Десять куль пробило груди.
Десять ран - та він стояв.
- До борні готуйтесь люди! –
Закликав.
- Помирати? - Ні, не хочу!
Наша
вдача не така! -
Очі сяяли пророчо
Юнака.
Живе в народі сурмач перемоги. У мирні дні він стереже спокій і
мир на землі, закликає до його збереження.
Образи кращих людей
Сумщини, героїв праці, матері, яка благословляла на подвиги синів воїнів, - є
основною темою творчості Ларіна. Він прославляє у віршах старше покоління, яке
навчає юність жити і боротися, добрим словом пригадує свою першу вчительку, яка
"на бій благословляла в цей грізний суворий час."
Учень 10.
Мабуть, мабуть кожному відоме ім'я поета і байкаря Павла Юхимовича Ключини. Народився він в 28
серпня 1941 року в елі Великий Самбір Конотопського району.
Павло Ключник (це його справжнє прізвище) отримав освіту в школі в
рідному селі, потім учився на
короткотермінових педагогічних курсах, по закінченні яких вступив у
самостійне життя. Вищу освіту отримав заочно в Глухівському учительському
інституті. Писати Ключина почав ще до війни. Відсилав вірші до різних
українських видань. Однак в серці майбутнього письменника справжню поетичну
іскру запалила Велика Вітчизняна війна, учасником якої був він сам.
У 1944 році у Сумській газеті з'явився вірш молодого автора. Він
приніс популярність. Петро Юхимович у своїх віршах прославляє мужність людей,
захоплюється відвагою героїв.
Спіймали хлопця... День і ніч
В підвалі люто катували.
А він утратив річ,
Мовчав.
А він мовчав, немов забув
Своє ім'я, і рід, і мову.
За довгу ніч, за всю добу
Не дав зірватись крику-слову.
Не скажеш, ні? -
Вогнем пекли
З двох боків зразу, щоб діймало.
В підвалі стіни загули,
Німе каміння закричало.
А він мовчав.
День десь вставав
Блідим, невиразним світанням.
Минала ніч.
Юнак мовчав,
І ворогів лякав мовчанням.
Поезія Ключини зачіпає
серце і душу читача. Любити Батьківщину для нього - це оспівувати її красу,
дбати про її розквіт, служити їй.
(Учень виконує вірш
"Клятва ")
Учень 11.
Вірші Олексія Палажченка доносять до нас героїку воєнних літ,
непереможний дух народних месників, любов і вірність народу. Вірші поета - це
одночасно і його біографія.
... У Вітчизняну і я немало,
Ставши юнаком на трудний шлях,
Спробував війни чадного шалу
У месницькім загоні й на
фронтах.
Звідав радість, бачив муки й горе,
Злющу Бистрицю долав у брід,
Видирався на Карпатські гори.
Замість хліба їв нудотний глід,
Сходив кров'ю в хащах Білорусі,
Кидавсь на рейхстаг в останній бій.
Біографія поета - це
біографія покоління юнаків, які у грізні дні захищали від ворога свою рідну
землю-матір. Кожен спогад про славні їх діла доносить сучасній молоді героїку
грізного часу, коли "врагов огнем встречает каждый дом и лес..."
Велику втіху дає поету рідна Сумщина, де він народився і виріс,
про яку мріяв у партизанських походах.
Як же ви далеко, далі Червінькові,
Сумщина кохана в шумі колосків,
Погребки казкові, гори Барвінкові,
Журавлиний клекіт лісових струмків.
У походах, у короткі хвилини перепочинку під вітами віковічного
дуба поет завжди линув до рідного краю, згадував матір, яка чекала з походу
сина.
День і ніч з фашистом б'ється Україна,
їй на допомогу я з братами йду.
На вустах померлих - пісня полум'яна,
Я до вас вернуся, дівчино кохана,
Рідна моя мамо, дорогий мій брат.
Відгриміли грози війни,
але не забуваються подвиги героїв. Військова тема й у мирний час займала значне
місце у творчості Олексія Овсійовича Палажченка, уродженця с. Вікторове
Глухівського району.
Учень12.
Із творчістю О. Палажченка перегукується і творчість поета Олекси
Яковича Ющенка.
Народився Ющенко 2 серпня 1918 року в с. Хоружівка
Недригайлівського району. Читачі люблять його поетичне слово. Поетичний талант
його пробудився дуже рано. Перший вірш "Весняні квіти" був надрукований
у Роменській газеті. Потім було навчання у Ніжинському педінституті.
У роки війни працює на радіостанції ім. Т.Г.Шевченка в Саратові,
яка доносила до тимчасово окупованої України полум'яне слово, допомагала
громити загарбників нашої землі.
У 1943 році Ющенко написав "Пісню полонянки", яка була
передана по радіо на окуповану територію. Поет запевняє народ:
Вас визволим, сестри, з важкого полону,
На те ми бійці і брати!
Могутню Вкраїну, калину червону,
Нікому не перемогти!
Після війни з-під пера
поета вийшло 20 чудових збірок поезій. На вірші Ющенка було створено ряд
популярних пісень.
Учень 13.
Порипують роменським шляхом гарби,
Сулою тихо хлюпають човни.
І плине люд з своїм нехитрим скарбом
На ярмарок у наші Курмани.
Хтось приміряє теплі рукавиці,
Когось приваблює садовина.
- А ви звідкіль?
- З Погожої Криниці.
Ті з Білопілля, ті з Лебедина.
Красо моя ти Сумщино, Сумщино,
Куди не кинь - барвистих слів розмай:
Ромни, Боромля, Липова Долина,
Березів Яр, Лука, Зелений Гай.
Так ніжно відгукувався Дмитро Григорович Білоус про рідний край.
Дитинство його пройшло на березі Сули в с. Курмани Недригайлівського району.
Талант до красномовства прокинувся рано, тому батьки допомогли йому в навчанні.
Після закінчення школи навчався на робітфаці в Харкові, а потім в університеті.
З студентської лави пішов на фронт. Був тяжко поранений. Працював у редакції
радіомовлення для партизанів.
Його вірші окрилювали людей, надихали на боротьбу. Після війни
закінчив Київський університет, аспірантуру. Вірші, присвячені українській
мові, і зараз хвилюють душі читачів.
Вчитель. Давно відгриміла війна. Земля зарубцювала рани,
але болить душа у ветеранів, наповнюються очі сльозами при спогадах. Їх мало
залишилося, тих, хто кував перемогу, хто пройшов грізними шляхами. А ті, кого
нема, завжди житимуть у серцях поколінь.
Тихо шумить золотий лан.
Колосок розповідає колоскові про дні минулі, про бої, і, як бійці, стоять на
горизонті замріяні гаї. Земля дихає важко-важко, бо рани ще болять, бо в ній
герої забуті вже лежать.
(Виконується пісня "Земля одна ")
Комментариев нет:
Отправить комментарий