Така доля

Вранішнє сонце ковзнуло промінням по дзеркалу, від чого сонячні зайчики заграли на моєму обличчі. Швидко одягнувшись я вибігла на подвір’я й ледве не збила з ніг сусідку.

-         Варка Москалиха померла. Відмучилася бідна на цьому світі.

Сусідка ще щось говорила та я вже не сприймала її бубоніння, бо з пам’яті виринули трагічні події п’ятирічної давності.

Під час літньої грози, лютої й страшної, загинув у полі чоловік Варки. Він був агрономом, то ж обходив поля, захоплюючись майбутнім урожаєм. В обідню пору принесли чорну звістку на ферму, де працювала жінка оператором машинного доїння.

Дорога додому видалася Варці вічністю. Люди з-за парканів із сумом і співчуттям спостерігали за її пониклою постаттю.

Уже заходив вечір. Чоловік лежав на лаві, біля нього клопотали бабусі-сусідки. Сліз не було. Була лише неймовірна туга, нестримний біль у грудях.

-         А де діти, - видихнула з себе.

Баба Софія підвела здивовано очі:

-         Ми думали, що вони з тобою.

Люди кинулися на пошуки дітей. Обійшли ще мокрий від зливи ліс, об’їздили поля і ферми, побували скрізь, де семирічний Степан і п’ятирічна Маринка бували з батьками. Але скрізь вечір обзивався тишею.

Ніч впала на землю. Та мало хто спав тієї ночі: одні допомагали шукати дітей, а інших будив розпачливий крик Варки то в одному, то в іншому куточку села.

Ранок не приніс полегшення. Тільки під обід, коли похоронна процесія рушила з двору, до баби Софії підійшов сільський голова:

-  Знайшлися діти…У кар’єрі засипало піском… Мабуть, від зливи ховалися.

Другого дня ховали Степанка та Маринку.  Серце Варки витримало горе, та не витримав розум. Кожного дня, мов привид, вона бродила селом, кликала дітей, виглядала чоловіка з роботи. Життя для неї зупинилося перед трагедією.

Із  роздумів мене вивів голос сусідки:

-  На цвинтарі бідолаха й померла. Кажуть, що прийшла до тями вчора. А коли ввечері  почалася гроза, то помчала на цвинтар, щоб захистити від неї рідних людей.