Чуже щастя

Сонячний зайчик заграв на сонному обличчі Мар’яни. Вона розплющила очі, солодко потягнулася й швиденько скочила з ліжка. У розчинене вікно влетіла радісна пісня ластівки, аромат розквітлої яблуні, турботливий гул бджіл біля квітів. Дівчина підійшла до люстерка, заглянула у свої темні, як ніч,  очі. І тут її погляд упав на вікно. На підвіконні лежав букет півонії. Це їх аромат манив до себе, туманив голову.

-         Максим приїхав, - промайнула думка.

Ось уже третій рік на її підвіконні з’являються то фіалки, то гладіолуси, то айстри. Та вона ніколи не бачила того, хто їх приносив.

Чотири роки тому познайомилася вона з чоловіком, який був старшим за неї. Він мав гарні вуса, чорне, як смола, волосся й блакитні, як небо, очі. Але у тих очах був якийсь смуток. Щось відштовхувало Мар’ну в них і в той же час манило, кликало, ласкало.

Короткі зустрічі з Максимом окрилювали дівчину: робота горіла в її руках, небо прихилялося до неї, птахи співали тільки їй, навіть холодні зорі гріли. Вона була щаслива. Тільки сум в очах коханого не проходив, він тривожив дівчину.

Одного разу Максим прийшов надто знервований, палив цигарку за цигаркою, весь час поривався щось сказати. Мар’яна не квапила його. Окрилене серце дівчини не відчувало біди.

-         Мар’яно, люба, я маю дружину…

Що це? Не стало повітря. Де поділися птахи? Чому сонце закрила хмара? Німа тиша окутала землю. Хтось невидимий здавив залізними руками серце.

-   Ми вже давно подали з нею на розлучення. Завтра мали завершити цей процес, багато прикростей було в нашому житті. Та сталося те, чого ми зовсім не чекали. Вісім років у нас не було дітей. Мабуть, це й відштовхнуло нас одне від одного. А вчора вона сказала, що вагітна й через сім місяців я стану батьком.

Мар’яна  підвела важку руку, поправила волосся, що неслухняно вибилося з коси.

-         Коли ти тільки скажеш залишитися, я все покину…

-         Дитині потрібен батько.

-         Я кохаю тебе.

-         Це нічого не міняє.

-         Без тебе я не зможу жити, я не можу без тебе дихати…

Дівчина підняла руку, ніби хотіла відгородитися від слів.

-         Не треба.

-         Вибач мене.

Дівчина заглянула у синь його очей і на думку спали рядки з пісні: «Очі сині та карі не підходять до пари».

-         Прощавай.

Квіти ароматом огорнули обличчя. Сльоза скотилася на пелюсточку, а в ній заграло вранішнє сонечко.