Царівна

Вузенькою лісовою стежкою йшла літня жінка. Навіть у свої старечому змореному обличчі вгадувалася колишня краса. Від часу вицвілі очі випромінювали сонце, а вії, наче хмари, покривали його. Ось вона піднялася на пагорб і кинула зболений погляд на дорогу, що повилася золотим полем. Теплий літній вітер рвав із неї хустку, надував, мов парус, спідницю. Підійшла до білокорої берізки, що росла одиноко серед молодих дубів на краю поля, ніжно провела по ній рукою, притиснулася чолом і довго стояла непорушно. Вітер грав вітами, і в їх шумі вона почула тихе: «Ч-ч-че-е-е-ка-а-а-й-й!» жінка підвела голову. Сум і подив з’явився в очах.

Ясного червневого дня юна красуня Ліда ластівкою вилетіла з лісової стежки на польову дорогу. Сонечко ласкало її чорне   волосся, птахи супроводжували веселою піснею. У високій траві красувалися ромашки. Саме вони зупинили дівчину, поманили до себе. Вона пурхнула в траву, припала лицем до пахучої землі, ніби хотіла вдихнути її силу.

-         Що ж ти, красуне, під ноги не дивишся. Так і задавити людину можна.

Ліда скочила на коліна і майже носом до носа зіткнулася із молодим хлопцем. Страх блукав по її обличчю.

-         Хто Ви? Чому тут? Де взялися?

-         Чи не забагато запитань для знайомства?

-         Ви ж мене налякали.

Юнак підвівся й подав руку дівчині. Вона обережно піднялася, поправила косу.

-  Ну що, раз нас обох поманили до себе ромашки, то, мабуть, це – доля. І як же звати польову царівну?

-         Ліда, - промовила так, наче ніякого другого ім’я на землі не існує.

-         От і добре, а я – Павло. То куди прямуємо?

-         Я у місто. А от куди пролягла Ваша дорога, не знаю.

І Ліда гордо попливла поміж пшениці, що наливалася колосом. Метрів за сто оглянулася. Павло стояв на тому ж місці й проводжав її поглядом. Ось він підняв руку й помахав нею.

Дівчина бігала від крамниці до крамниці, виконуючи замовлення мами та сусідок. Коли сонце почало скочувати за гору, весела й розпашіла примчала додому. Радісно розповідала мамі про різнобарвні тканини, візерунчасті хустки, квітчасті сукні.

-  До Коваленків племінник приїхав погостити із Севастополя. Він моряк, а відпустку вирішив провести на суші.

В уяві дівчини промайнуло лице юнака, який налякав її ранком. Тепер вона чітко пригадала, що в руках він тримав безкозирку, а моряцька форма підкреслювала його гарно складену фігуру.

Коли зорі всіяли небо бісером, молодь почала сходитися до нового клубу, де ще пахло свіжоструганими дошками й фарбою. Із веселим гамором влітали гурти дівчат, поважно заходили хлопці. Ліда довго спостерігала за дверима, чекаючи, що ось-ось з’явиться юнак у морській формі. Та його не було.

Образившись на себе, дівчина відвернулася й почала жваво розмовляти з подругами. Та й їхні розмови були про моряка-незнайомця.

-         Ой, дівчата! Він прийшов.

Ліда хотіла повернутися та передумала. Вона заклякла на місці. Біля серця чомусь стало холодно.

-         І кого це він видивляється в натовпі? - поцікавилася одна з дівчат.

-         Боже, іде до нас.

По спині побігли мурашки. Ситуацію врятував гармоніст. Вальс хвилею вдарив у стіни, і пари закружляли по залові.

-  Ну що, царівно, потанцюєш зі мною? – голос прозвучав над самим вухом, його подих обпік шию.

-  А чом і ні, - весело промовила дівчина, намагаючись не показувати свого хвилювання.

Вечір пролетів швидко. Павло провів дівчину додому. Ліда відчувала на спині заздрісні погляди подруг. Увесь час хлопець розповідав про синє море, про далекі походи, шалений шторм, перегук чайок, веселих дельфінів, що супроводжують кораблі.

Перший раз Ліда затрималася. Мати декілька раз виходила на поріг виглядати доньку. Та, чуючи біля тину веселу розмову, заспокоєна поверталася до хати.

Сон своїм крилом накрив дівчину, і вона поринула в теплі хвилі моря. Сонцем янтарем горіло в краплинах, що плюскотіли біля її ніг. З катера, який підійшов до берега, махав їй рукою Павлик. Та ось зграя розлючених чайок накинулася на нього. Він із усієї сили відбивався від них. Раптом хлопець перехилився через борт і впав у воду. Дівчина кинулася на допомогу, та плавати вона не вміла. Тільки й видушила з грудей протяжне: «Па-а-а-вли-и-ку-у-у!».

Прокинулася від того, що мати тормосила її за плече:

-         Доню, біда.

-         Що трапилося, мамо?

-         Війна… Павло чекає тебе на вулиці.

Швидко накинула на себе сукню й вибігла з хати.

-  Я їду. Треба швидко повертатися на свій корабель. Думаю, що це не надовго. Я повернуся, щоб продовжити свою відпустку. Чи погодишся ти тоді вийти за мене заміж.

-  Для чого зараз про це говорити. Ти повертайся.

-  Проведи мене до того місця, де ми вчора зустрілися.

Молоденька берізка край поля радо зустріла хлопця й дівчину, шовкова трава шепотіла їм лагідну пісню. Десь у небі тріпотів жайвір. Срібні струни, натягнуті ним до неба, ніжно бриніли. Їх накрило небо своєю ковдрою…

«Ч-ч-че-е-е-ка-а-а-й-й!» - гукав Павло здалека, а вона не могла нічого відповісти, сльози заливали її обличчя. «Не повернеться!» - стукало в скронях.

Восени прийшли німці. Чорним вороння шугали вони від хати до хати, виловлювали людей для відправки в Германію, відбирали продукти. Батька розстріляли в перші ж дні. Його не взяли на фронт, бо з дитинства кульгав на одну ногу. З від’їздом все відтягував, боліла душа в голови колгоспу за незібраний урожай. Щодня обходив хати, прохав жінок і підлітків виходити в поле.

Із великим задоволенням гнав його вулицею місцевий поліцай Стьопка, який так і не зміг пробачити, що красуня Марфа вибрала кульгавого Івана. Не міг він зрозуміти, що вже тоді дівчина   розрізнила красу душі  й підлість.

Мати згасла, як зоря вранці. Страшну зиму змінило безбарвне літо, потім прийшла блякла осінь. І тільки   радість від безперервного белькотання сина зігрівала душу Ліди в довгі, холодні, зимові ночі…

-         Мамо, Ви знову мене зустрічаєте. Я ж дорогу іще не забув.

Перед Лідою стояв красень-моряк. Не безкозирка прикращала його голову, а офіцерський кашкет.

-  Нічого, синочку, мені приємно пройтися сюди, вдихнути аромат квітів, лісу. Хочеться відчути, що я ще жива.