Доля

Доля

 Пам’ять. Яка це владна сила – їй не накажеш і не відмовиш. Часом вона воскрешає перед внутрішнім зором такі картини баченого і пережитого, що стискається серце і виступає холодний піт. Нинішнє життя далеке від подій 1941-1945 років. Зовсім мало залишилося безпосередніх учасників героїчного маршу Європою. Тому важливо зараз по краплинках зібрати спогади, щоб наші нащадки не розпалили нового полум’я війни, щоб не забувалися імена тих, хто пережив те лихоліття.У вересні 1941 року брудний фашистський чобіт ступив на землю Сумщини. Вже з перших днів почалися арешти активістів, керівників і тих, хто намагався боротися з загарбниками. Поліцаї вислужувалися перед новою владою.
«Вже у Ромнах будують шибеницю і для тебе вонюча комсомолка», - почула одного разу в слід Мотя від місцевого посіпаки. Холодок пройшов по шкірі. Дівчина промовчала і презирливо поглянула на набундюченого новоспеченого «володаря людських доль». З цього часу не було спокою у сім’ї Ковган Мотрони Іллівни. До Миколаївки швидко докочувалися вісті про звірства агресорів у селах району і в самому місті, тому і здригалася мати від кожного галасу на вулиці, завмирало серце і в самої дівчини навіть від шереху за вікном.  Пізньої осені біда все-таки переступила поріг оселі: забрали Мотрону до Німеччини. «Бережи себе, доню», - наказувала мати, а поруч, обхопивши ногу сестри гірко ридала трирічна сестричка Ліда. Десятирічний брат Андрій намагався вдавати з себе дорослого, але зрадливу сльозу не сховаєш.
На заводі по виготовленню снарядів працювало багато молоді, вивезеної для роботи з усієї окупованої території Союзу. Розсудлива і товариська дівчина намагалася підтримати кожного, хоча в самої серце краялося від болю, туги і ненависті. Один маленький шматочок хліба не міг вгамувати голод, а його треба було розділити на цілий день. От і просили дівчата Мотю забрати у них частинку шматочка і заховати, щоб потім, коли повернуться з заводу, було чим перекусити, бо самі не втримаються - з’їдять.Одного разу фашисти змилостивилися: висипали у таборі прямо на землю брукви, а самі спостерігали за тим, як голодні «русиш швайне» будуть її їсти. Просила Мотя дівчат не показувати своєї слабкості, говорила, що це може бути якась пастка, та голод поганий порадник. Бруква виявилася отруєною і відразу сім дівчат померло у страшних муках.За непослух і найменшу провину кожного дня когось розстілювали чи жорстоко карали. Та це не зупиняло молодих людей, які намагалися хоч чимось допомогти Батьківщині. Коли зупинити конвеєр,  то снаряди скупчуються в одному місці і стають непридатними для бойових дій. От і шукали невільники якийсь привід, щоб зупинити цей смертоносний конвеєр.
Зі схованки дівчина спостерігала, як метушаться наглядачі, шукаючи винного у зупинці. Коли підходила до свого робочого місця, здавалося, що серце ще секунду і випурхне із грудей, ноги запліталися, а руки немилосердно тремтіли. Німець кричав, махав руками, очі його метали іскри. «Я в туалеті була»,- видавила з себе Мотя. Перекладач запитав, де вона така нерозумна виросла, де працювала. «Жила у селі і свиней пасла, техніки ніколи не бачила», - намагалася виправдати свою вдавану необізнаність у роботі підприємства. Німець махнув рукою і пішов. Що, мовляв, візьмеш з темної селянки. Страх поволі пройшов, а в голові зароджувався новий план зупинки конвеєра. Намагалася не відставати у видумках від дівчат з Воронежа, які й перед лицем смерті залишалися відчайдушними.Мотрона продовжувала жити, як птах у клітці, котрий співає на втіху господаря, а не із радості, а частіше – через смуток. Усі поневіряння на чужині не минули безслідно для здоров’я: нервове і фізичне напруження спричинили захворювання ніг. Знущаючись, фашисти ставили її на початок строю, і вона, перемагаючи біль, як поранений ватаг веде свою зграю, вела за собою колону змучених і знесилених  товаришів.А там, на далекій Україні, краялося материне серце через невідомість за долю доньки, через страх за життя менших дітей. Старшого Андрія німець заставляв з сусідської хати знімати снопи, щоб ними топити.  Він  відмовився. Тоді фашист дав знати, що застрелить хлопця. Мати притулила до себе Ліду і Андрія, накрила полою сідниці й сказала: «Тоді стріляй усіх разом». Чужинець вистрелив у повітря, та цей постріл і зараз будить Ліду вночі. А звуки мисливських рушниць кожного разу ножем розтинають груди.Відомості про розгром фашистів передавалися з вуст у вуста. Полонені чекали звільнення, та його все не було. Тоді вісім сміливців разом з Мотею вирішили втікати. Переховувалися у полі, спали у скиртах сіна. А потім натрапили на радянських воїнів. Крила виросли у дівчини, і ноги ніби перестали боліти. Ще рік працювала у військовій частині: варила їсти прала білизну солдатам. Додому повернулася восени 1946 року. Часу на відпо­чинок не було, бо не могла вона залишатися осторонь життя рідного села, зразу включилася в активну роботу по відбудові господарства. Ча­сто першу зорю доводилося зустрічати в полі далеко від домівки, на тваринницькій фермі. Скрізь доклала своїх рук, скрізь можна було по­чути її співучий голос. Власним прикладом заохочувала людей до праці. Великих досягнень здобула рільнича бригада, якою керувала Мотрона Іллівна. У 1951 році праця жінки була гідно відзначена: високе звання Героя Соціалістичної Праці назавжди вписало її ім'я золотими літерами в історію нашої держави. Потім  керувала молочнотоварною фер­мою, овочевою бригадою.За громадською роботою не встигла жінка збудувати своє маленьке сімейне щастя. Та сім'єю для неї були односельці, гордилися нею пле­мінниці.
Давно нема на цьому світі Ковган Мотрони Іллівни, та її світлий образ живе й досі у серцях односельців та рідні. Буйно колосяться поля, які обробляли її дбайливі руки. Біжать за горизонт дороги, яки­ми поспішала вона до рідного дому. Шумлять зелені діброви, що давали їй прихисток у дощову днину. Щебечуть жайворони, які колись підхоплювали її пісні і підносили до сонечка. Поспішають до школи онуки, які ніколи не бачили бабусі.