Калина

Калина

Кришталева роса веселково виблискувала на зелених листочках калини . ще мить і білий цвіт замайорить на ній, як фата нареченої. Сонечко пестить лагідно молоденькі стебельця, по яких пульсують живодайні соки. Ось затрепетали листочки і з глибини куща полинуло над селом ніжне щебетання солов’я. і летіла ця мелодія до неба, і спадала вранішнім сонячним дощем на землю.

Тетяна поглянула на калину і радість разом з солов’їним щебетом заполонила серце. Дев’ятнадцять років квітує кущ у саду.

Мала жінка двох синів-соколів, а мріяла про доньку-красуню. Коли завагітніла втретє, вірила, що народить дівчинку, то й посадила на осонні кущик калини. Та не так сталося, як хотілося. Третій синок з’явився на світ, коли калина викидала свій перший цвіт.

Розростався кущ, пнувся до сонця, милував око кетягами ягід, а разом з ним підростав і мужнів найменший синочок і лікував любов’ю материне серце.

З радістю і без сумнів пішов Сергій до війська. Старші брати вже давно відслужили і повернулися до рідної домівки бравими козаками. І мріяв хлопець не зганьбити батьківський рід.

З червоних ягід сльозою спадала роса. Розлетілися сини-соколята, а мати ходить розмовляти до калини. І чується їй в шепотінні листя голос найменшенького, і читає вона ягодам скупенькі рядки синових листів з далекого Афганістану: «У серпні до нас у підрозділ приїздив кореспондент газети «Известия» і ходив з нами «на війну». Про все описав у статті. Прочитайте і дізнаєтеся про мою службу. Та все ж не хвилюйтеся, це для вас воно все таке страшне, а для нас це – буденне і звичне». І плаче мати, і плаче калина.

За рік, що провів Сергій в Афганістані, звик і до нестерпної спеки, і до сірого їдкого пилу, і до бойових операцій. Радист – це особлива військова професія. Він – очі і вуха групи. Саме його намагаються «духи» знищити в першу чергу.

Весняний ранок починався тихо, спокійно. З гір струмочками стікала вода. Аромат талої води, жебоніння струмків нагадували молодим хлопцям про рідний край. Та ось автоматна черга пронизала тишу, зав’язався нерівний бій. «Душмани» із-за скель намагалися скинути наших бійців у темну ущелину. Сергій сховався за валуном і по рації наводив артилерію на базу формування заколотників. Раптом страшний біль пронизав його ногу вище коліна. Він схопився рукою за те місце – тепла і липка кров, мов сік калини, просочилася крізь пальці і краплинами спадала на чужу землю. Сергій зціпив зуби і покинув рацію. Артилерія замовкла.

-         Сергію, що там? – гукнув командир.

-         Я зараз!

Хлопець швиденько невміло перев’язав рану і, перемагаючи біль, знову припав до рації, коригуючи вогонь.

 Поруч  розірвався снаряд, випущений з міномета. Юнак автоматично прихолив голову до землі. Осколки просвистіли зовсім близько. Раптом у навушниках затріщало… Радіостанцію пошкоджено. Тепер він може тільки автоматом підтримати друзів. І заклекотав вогнем валун - прихисток Сергія.

Його позиція була дуже вигідною, тому сюди перебралися ще два бійці.

-   Тримайся, Сергію, скоро «вертушки» будуть, - весело, щоб підбадьорити товаришів, промовив один із хлопців.

-   Я в нормі. Тримайте он ту сторону, - махнув рукою Сергій і враз вона безсило упала на землю: новий біль обпік плече, автомат його замовк.

До Сергія підповз Володимир і  перев’язав рану. Стріляти хлопець більше не міг, а лежати, коли товариші ведуть бій, не в його правилах. Він схопив однією рукою порожній магазин автомата і став набивати у нього патрони.

-   Хлопці, підмога! – крикнув командир, та його слова були заглушені вибухом…

Над землею буяє весна. Аромат півоній п’янить душу, блакитне небо манить до себе безмежністю. Десь за селом ніжно виводить свою пісню соловейко. Даремно поливала Тетяна калину, даремно трепетно пестила засохлі гілочки, даремно завзято обкопувала, даремно пересадила частину куща на нове місце. Калина не пробудилася від зимового сну…