Липовий цвіт

                                         

Цього року липа цвіла, як ніколи раніше. Бджоли гули у її верховітті, невтомно працюючи, навіть пізно ввечері. Аромат золотавих квітів розлягався по всій вулиці і привертав увагу прохожих до цього покинутого обійстя, до хати, яка завалилася від віку. Липа була така ж стара, як і хата, але ще витримувала й напади вітрів і удари холодних крапель дощу, і колючі пригортання морозу. Мабуть, бджоли й тримали її на цьому світі. Вона відчувала себе потрібною комусь.

Старожили говорили, що колись тут жила сім’я Тимошенків. Веселі та працьовиті Степан і Марія, побравшись, побудували собі хату й почали дружно господарювати. Згодом Бог подарував їм сина. Молоді батьки раділи і пестили свого первістка.

А весною Степан посадив біля хати дубочок. Через рік під вікнами шелестів листочками ще один саджанець дуба, а батьки втішалися ще одним синочком.

Хлопчики вже їздили вулицями села верхи на конях із соняшника, як у Марії й Степана знайшлася донечка. Тепер поряд з дубочками тяглася до сонечка ніжними вітами й липа.

Цілий день на подвір’ї був шум і гам, сміх і плач, а коли вечірня зоря з’явилася на небі з двору лунала пісня. Іноді пісні були веселі, іноді сумні. Зморені за день клопотами йі роботою Марія і Степан відпочивали душею один біля одного.

Швидко спливав час. Максим та Іван уже працювали разом з батьком на колгоспному полі, а Катеринка після школи бігала до мами на ферму, щоб допомогти доглядати їй маленьких телят.

Війна в одну мить перекреслила сподівання й плани Тимошенків, їх сусідів, односельців та й усієї країни. Степан з синами першого ж дня пішли до військомату. Тепер з двору, де буйно квітла молода липа та шепотіли з вітром дубочки до сусідів долинав приглушений плач.

Постаріла враз Марія, сум ліг на її чоло, забіліли сиві волосинки в смоляній косі. Робота валилася з рук. Коли б не донька, то може б і господарство занепало. Крутилася дівчина, як білка в колесі, а разом з тим розквітла, як ї липа, наперекір війні, горю, сльозам. І не бачила Марія, як плакала Катря, коли випроводжали на фронт молодих односельців, бо линула душею до тих рідних людей, які уже десь полягли насмерть, захищаючи Батьківщину.

Катя була у полі, разом з жінками поспішали зібрати збіжжя, бо вже ворог підходи до їхнього краю. На змиленому коні підлетів голова і ще здалеку почав її гукати:

-         Катю, біжи додому, там біда.

Не відчувала дівчина  колючої стерні, не стала бігти на місток - перепливла річку. Верболіз шмагав її обличчя, коли пробиралася болотом.

Ще здалека почула гупання сокири та голосіння жінок. Біля двору стояли люди. Ніхто не наважувався підійти до розпатланої зчорнілої жінки, яка з усієї сили рубала дуба.

-         Мамо, що ви робите, - кинулася до неї донька.

Опустила Марія сокиру й похилилася на паркан.

-  Максима вбили, доню, - тільки спромоглася вимовити й сльози залили лице.

Це була перша похоронка у їх ньому селі.

      Засох дубок. Катря тихенько від мами попиляла й порубала деревце. Тепер пам’ять про брата обігріватиме хату взимку.

       А потім прийшли фашисти. Страшні то були дні, жорстокий час. Німці вивозили все, що можна було вивезти: землю, ліс, зерно, людей. Офіцерові сподобався дуб біля хати Тимошенків, рівний, високий. Для чого він йому знадобився, ніхто н езнає. Прийшли одного дня солдати й почали пиляти. Похололо серце у Марії, запліталися ноги, коли йшла до хліва. Взявши вила, тихо підійшла до злодіїв. Вони заклопотано пиляли, не звертаючи уваги на згорьовану жінку. З хрускотом увійшли вила в спину одного з них, а другий, схопивши автомат, встиг нажати на гачок, коли вже закривавлені зубці нависли над його головою. На другий день Катерину погнали до Германії.

       Коли звільнили село від фашистів, то прийшли ще дві похоронки  на Івана й Степана. Сусідки пустили сльозу, сходили на цвинтар до Маріїної могили, побідкалися долею родини Тимошенків, поділилися своїми бідами. У хаті оселилася Мокрина Довганчиха - далека родичка Марії, у якої німці спалили дім, коли відступали.

    Пройшли роки, роз’їхалися діти баби Мокрини. Тепер вони живуть десь у Росії, а липа кожного року радує селян своїм квітом. І буяє вона ароматом на все село. Іноді хтось із людей, глянувши на розлоге дерево, скаже: «Може, і жива Катерина. Живе десь у Франції чи Америці.» А інші тільки сумно покивають головами.

    По вулиці промчала машина, піднімаючи куряву і привертаючи увагу працюючих на городах людей. «До кого ж це таксі?»  думали вони, супроводжуючи машину поглядами. А «Легковик» зупинився біля липи…

-  Чи не з Мокринених хто приїхав, - загукала баба Ольга, що грілася на сонечку, до сусіда Василя, який лагодив зламаний правнуками паркан. І обоє почвалали до прибулих.

    По занедбаному дворі ходила молода дівчина. Рукою торкнулася до похиленого одвірка, заглянула у розбите вікно. Усе кругом заросло кропивою, тому далі нікуди вона піти не змогла. Водій, побачивши стареньких, попросив косу. Дід Василь повернувся додому і швидко приніс реманент.

-  Хто ж ти, дитино, будеш?  - запитала баба Ольга у дівчини, підійшовши ближче.

-  Мою бабусю звати Кет, Катя, - ламаною мовою заговорила вона. – Колись вона тут жила.

Ольга пильніше придивилася до гості.

-  Бабуся так добре мені описала цю місцевість, що я без вагань змогла її знайти.

-  Боже! Та не вже ти онука Катерина Тимошенкової. Вона жива, вижила? – сльози навернулися бабі на лице. – Я ж з нею колись дружила. Звіряли одна одній біди й радощі. Ми в один клас ходили.

-  Тоді ви, мабуть Ольга?

-  Так! Так!

-  Бабуня часто згадує вас.

Дід Василь, що прокошував стежечки перестав працювати і підійшов до гостей.

-         Василю, то це Катрина онука.

Буря спогадів піднялася у старого з глибини душі. Пригадав ту дівчинку, яка потай від матері бігала до нього на побачення. Пригадав, як він чекав на неї під цією липою. Та й пахла Катря, навіть взимку липовим цвітом, бо заготовляли вони квіт і поїли чаєм з липи все село. Розлучила їх війна. На старечі очі навернулися сльози. Дід змахнув їх мозолястою рукою.

-   Бабуся просила привезти їй липового цвіту з рідного села. Вона й не гадала, що її липа ще жива.

Підходили люди старі й молоді. Кожен старався нарвати цвіту і передати Катерині.

-         Візьми дитино і скажи, що це від Ольги.

-  А це від Василя, - і дід відвернувся, щоб не побачили зрадливу сльозу, що знову покотилася по щоці.

-  А у мене батько Василь. Бабусі довго прийшлось воювати з ріднею дідуся за це ім’я. Він у нас француз. Працювали вони разом на фермі у одного німця.  І живемо ми у Франції.

Дівчині важко було розмовляти, та вона виявилася гарною ученицею своєї бабусі.

-         Ось від Гальки.

-         А це від Уляни.

-         Візьми від Ліди.

Пакет швидко наповнився ароматними квітами липи.

Через рік у далекій Франції ховали Катерину. У труну поклали пакетик з липовим цвітом.

А на Україні липа більше не розцвіла. Страшний буревій вирвав її з коренем з рідної землі.