Донечка

Донечка

Із своєї схованки Данило спостерігав за валкою бранців, що стомлено й сумно рухалася степом у супроводі своїх поневолювачів. Він знав: там його Яринка. Козак намагався серед великого натовпу розгледіти ту, котру кохав безмежно, через яку уже третій день, переховуючись, іде за караваном схоплених у ясир людей з надією врятувати свою дружину. Нестерпна жара палила все довкола. Пожовкла трава зловіщо шурхотіла. Вітер ганяв по степу перекотиполе. Були хвилини, коли козак ладен був догнати колону і сховатися в ній, щоб віднайти свою кохану. Та раптом розумів безвихідь цього вчинку й припадав горілиць до землі, щоб набратися від неї сили.

      Коротким і швидким було їх прощання, коли він вирушав з товаришами в похід. Данило бачив, як сяяли очі коханої радістю, і це тривожило його. «Розлука повинна навівати сум, а вона радіє»,- думав про себе. Та розмовляти часу не було, бо у сусідніх селах лютували татари і загін поспішав на допомогу скривдженим людям.

- Повертайся швидше. У мене є гарна новина,- прошепотіла на вухо дружина.

      Пройшов рік з того часу, коли вони побралися. Невеликі розлуки розпалювали кохання, що горіло в молодих серцях. Час сплив швидко.

        Тиждень козаки намагалися вловити загін зайд та кругом запізнювалися на один день. Горе й сльози зустрічали їх у селах. Та нарешті вночі козаки побачили в степу вогнище й, підкравшись, зрозуміли, що це ті, кого вони шукали. Швидко вони впоралися з сонними та змореними татарами. Гірко було від того, що бранців із ними вже не було, бо відправили їх з іншою групою людоловів. Козаки вирішили перепочити вдома й зібрати більший загін, щоб перехопити чужинців із здобиччю.

       Ще здалеку хлопці почули запах згарища, який посіяв в їх душах тривогу, а коли виїхали на пагорб, з якого село було видно, мов на долоні, то закам'яніли... Спалені оселі, скалічені люди зустріли загін у рідному селі. Данило пришпорив коня і помчав до хати. Двері були відчинені, на долівці розкидані черепки побитого посуду, рогачі...

- Ярина намагалася відбиватися, розбила голову глечиком одному з нападників,- промовила бабуся-сусідка.

      Сльози покотилися по щоках козака. Він метнувся на коня й помчав дорогою, по якій повели татари його дружину. Вночі пішов дощ і змив усі сліди. Тапер на допомогу друзів можна було не чекати. Навряд чи вони виберуть потрібну дорогу на перехресті. Довго йшов за полоненими Данило та врятувати дружину не випало нагоди.

      Сум в очах отамана лякав молодих козаків, які ще не знали його, а сміливість і самовідданість у боях захоплювали їх і викликали повагу до ще молодого ватажка. Високий, статний, добре складений чоловік з чорними вусами і добрим відкритим лицем був для них у поході і другом і батьком. Його чорні очі наливалися гнівом лише до ворогів.

Загін Данила Вірного часто вривався до татарських сіл і міст. Вони звільняли бранців, а сам він всіх допитувався про Ярину. Мовчання визволених посилювало в душі козака розпач.

Ось і цього разу козаки, мов стріла влетіли до прибережного селища, швидко знайшли кам'яницю, у якій тримали ясир та приміщення озвалося пусткою. Лише немічна хвора жінка та дівчинка років десяти вийшли до них із темноти. Із сльозами на очах бранка обіймала визволителів, а коли вони наказали швидко збиратися в дорогу додому, відповіла:

-  Не здолаю я вже цього шляху, серце від туги почало боліти. Десять років снила я рідним краєм, а тепер, коли прийшов час визволення, прийдеться померти в чужині. Я вам тільки заважати-му. А ось Даринку вивезіть звідси. Її мати згасла тут. Та завіряла доньці вирватися із чужини й знайти батька, чи хоча б рідне село.

Сили зовсім покинули бідолашну й вона сіла на землю.

-     Їдьте з Богом, не турбуйтеся про мене.

    Довго плакала Дарина за жінкою, яка підтримувала її, замінила матір.  Горювати часу не було, бо в погоню за козаками кинулися татари. Та розумний і розсудливий Данило і цього разу вивів загін без втрат у рідні степи.

    Що робити з дівчинкою, отаман ще не вирішив. Поговорити з нею часу не було. Коли приїхали до місця свого пристанку, заснув тривожним довгим сном, стомлений від походу. У сні він бачив Ярину, яка поралася біля печі, змивала голову та тихо співала свою улюблену пісню про матір, що зозулею прилетіла до доньки. Сон роз'ятрив душу, із закритих очей побігли сльози, козак тужно застогнав. Дівчинка нахилилася над козаком, а він, відчувши чиюсь присутність біля себе, відкрив очі... Даринка бачила, як розширювалися його зіниці, як сльози збиралися під повіками й тихенько котилися з куточків очей.

-         Яринко,- прошепотів Данило, - ти повернулася, чи вийшла із сну.

-         Я - Даринка, а не Яринка... Яриною звали мою маму.

Чоловік підхопися з лави, біль обпік йому груди. Пильно вдивляючись в обличчя дівчинки, промовив:

-         То розкажи мені про неї.

Чим більше говорила, тим більше знайомих рис він віднаходив у ній.

-              Родом вона була із мальовничого села Соснівка....

У Данила світ пішов обертом.

-   Мала чорну смоляна косу, яка, правда, швидко посивіла від туги. Я пам'ятаю її вже сивою, хоча мала лише двадцять п'ять років. А коли мені виповнилося вісім років вона померла. Важка робота й розлука з моїм батьком згубили її. Я народилася вже на чужині, полонили маму вагітною. От і горювала вона все над моєю долею, та все співала про матір-зозулю.

-   А батько?..- з трепетом у серці запитав козак.

-   Мама говорила, що він сміливий і відчайдушний, що він знайде нас. Його Данилом звати...

Отаман тихо підвівся з лави, глибоко вдихнув повітря. Яскраво перед ним постала картина прощання з дружиною, її радісні очі, у вухах продзвеніли останні слова: «Повертайся швидше. У мене є гарна новина». Данило підійшов до дівчинки, обняв за плечі і тихо прошепотів:

-         Донечко...

За вікном буяла весна. Солодкий дух черемхи вривався до оселі, разом з ним кружляли навколо спів птахів, гудіння бджіл, що пробуджували Данила до життя.