Твори моєї донечки Олі

Твори моєї донечки Олі

                                                                Намічений Богом

Що тепер за світ настав, гей, море, бре!

Що брат сестру не пізнав! Гей, серце, моє!

                                         Народна пісня

Довго ходив Ібрагім між рядами бранців, придивлявся до літніх жінок, сумних молодиць, яснооких дівчат. Йому потрібна була служниця, та грошей зовсім мало.

Спадок від батька  залишився дуже малий. Останнім часом Мустафа часто хворів і в походи на Україну його уже не брали. Тому й перебивалиcя батько з сином нехитрими харчами. Місяць тому назад старий Мустафа помер. У передчутті кінця батько розповів юнакові історію, яка перевернула все його життя.

Холодного осіннього дня десять років тому уже літній татарин вийшов на берег моря, щоб зібрати рибу, яку викинуло хвилями. Цілий тиждень до цього на морі лютувала негода, об скелі розбивалося все живе. Оглушену рибу викидало на пісок і бідні татари підбирали її, щоб мати якусь їжу.

Коли чергова хвиля відійшла, то Мустафа побачив тіло людини. Він боязко підійшов ближче, перевернув чоловіка й побачив, що це хлопчик років тринадцяти. Одяг на ньому був пошматований. Татарин схилився і почув, як стукотить серце дитини. Ось він поворухнувся й відкрив очі, темні, мов ніч. Раптом хлопчина затремтів усім тілом від холоду. Мустафа перекинув хлопця через плече і поніс до своєї оселі.

Декілька днів тривала боротьба життя із смертю.

І ось життя перемогло, тільки не пам’ятав нічого хлопчик і говорити не міг.

Проходили дні за днями. Мустафа довгими вечорами вчив хлопця розмовляти. Він уже звик до співмешканця й проявляв до нього батьківську турботу. Тепер чоловікові за багато років самотності є з ким поговорити. Тривалі походи у чужі країни не гріли йому душу. Татарина весь час не покидала думка: «Хто цей хлопчина? Звідки він?».

Одного разу, перебуваючи у Кафі, Мустафа підслухав розмову двох торговців про те, що під час того страшного шторму, коли він знайшов Ібрагіма (так чоловік назвав хлопця), у морі порозкидало козацькі чайки. Деякі з них потонули, деякі порозбивалися об берег. «Можливо, хлопчина був на тих чайках. Так він ще зовсім дитина, малуватий для козакування», - так розмірковував чоловік, повертаючись додому. Але своїми здогадками не став турбувати Ібрагіма.

Проходили роки. Іноді Мустафа зникав надовго і повертався зі здобиччю й подарунками. Коли Ібрагім залишався сам, то шукав розради у подорожі. Одного разу він забрів   на невільничий базар. Проходячи повз гурт жінок-полонянок,  почув їх тиху розмову й щось стрепенулося у серці. Тепер він часто бігав на базар і вслухався у незрозумілі слова.

Згодом хлопець познайомився зі старою жінкою, яка була робітницею в місцевого заможного татарина. До неї він потягнувся, як до рідної. Її співуча і тиха розмова заспокоювала хлопця. Від неї він навчився розуміти окремі слова далекого народу. Розповіді бабусі про край чистих рік, золотих ланів і буйних лісів наповнювали його уяву новими образами. Часто уві сні Ібрагім бачив, як купається у теплій прозорій воді ріки, зриває запашні ягоди, бреде шовковою росяною травою. Іноді він прокидався від того, що хтось гукає до нього: «Івасю! Івасю!». Хлопець не відгукувався, бо він же Ібрагім. Чого дівчинка з пагорба гакає до нього?

Мустафи тепер немає. Юнак відчув себе самотнім. Десь зникла й бабуся, яка своїми розповідями навівала на нього незрозумілу тугу. І хлопець вирушив на базар, щоб купити невільницю, помічницю у домашніх справах.

Його увагу привернула молода дівчина із чорною смоляною косою. Відірваний рукав сорочки вона підтримувала рукою. В очах світився невимовний біль. Худе змарніле обличчя відлякувало покупців. Ібрагімові стало жаль дівчину і він віддав торговцеві за неї усі гроші. Хоч і коштів не вистачало та господар змилостивився, мабуть, зрозумів, що дорожче не продасть товар. Полонянка уже не противилася, сили покидали її.

Ібрагім привів дівчину додому, дав поїсти. Вона вовком блимала на нього з-під лоба. Кілька днів вона мовчала, а він не чіпав її. Колись і до нього терпляче відносився Мустафа, тепер таку ж терпеливість проявляв і Ібрагім.

На третій день дівчина навела лад в оселі, зготувала їсти. І такою смачною видалася хлопцеві страва. Від смаженої картоплі запаморочилося в голові, повіяло ароматом степів і лісів, про які розповідала бабуся-бранка.

-         Звати тебе як? – запитав Ібрагім у дівчини.

-         Наталка.

-         Ти з України, - ламаною мовою намагався довідатися він, пригадуючи давню науку бабусі.

-         Так. Я з Посулля.

-         Розкажи мені про свій край.

-         Там добре. Блакитна Сула тихо несе свої води у широкий Дніпр. У гаях витьохкують соловейки. Над золотими полями тріпочуть у небі жайворонки. У лузі п’янить аромат м’яти й чебрецю…

Дівчина замовкла й відвернулася, витираючи сльозу.

-         Як я тепер буду жити без цього всього. І не почую, мабуть, більше, як гудуть хрущі над вишнями, як клекоче журавель до журавки на старій груші.

Раптом якась зла іскра заблищала в її очах.

-         Відпусти мене.

Ібрагім застиг на місці.

-         І куди ти підеш? Тебе зразу піймають і невідомо, куди ти тоді потрапиш.

Проходили дні. Наталка трохи відтала серцем. Ібрагім учив її татарської мови, а вона його української.

-         А батьки в тебе є, - якось завів мову хлопець.

-         Колись була мама, тато і брат старший. Потім батько пішов у морський похід і взяв з собою Івана, хотів зробити з нього справжнього козака, хоча було йому лише тринадцять. Поглинули їх хвилі моря. Після цього мама занедужала і я у шість років залишилася сама.

-         Як же ти жила?

-         Спочатку була в бабусі. Потім і бабуся померла. А потім набігли татари й захопили всіх жінок із села у полон. Я намагалася утекти. Спіймали і побили нагайками. Хворою мене покинули в одному татарському улусі. Так потрапила до бідних людей. Господар вирішив мене продати, щоб дітям було за що купити їсти. Ось тепер я тут.

-         Наталко, заший мені сорочку, бо на спині розірвалася.

-         То знімай.

Ібрагім повернувся спиною і зняв сорочку. Коли подавав її дівчині, то побачив, як широко розкрилися її тернові очі.

-         У тебе на плечі родима пляма?

-         Так Мустафа сміявся, що мене аллах намітив.

-         Бабуся перед смертю розповідала, що в мого брата на плечі пляма у вигляді макового листка. Говорила, що його Бог так відзначив, щоб не загубився.

Ібрагім підійшов до дзеркала. На правому плечі пломенів маковий листок.

-         Івасю?

Хлопець поглянув на Наталку й зрозумів, що перед ним стоїть та дівчинка, яка гукала його з кручі уві сні.

Блукає біда світом

Тихо рухалася валка бранців степом. Іноді тишу пронизував свист нагайки та грізні окрики татар. Жінки вже не плакали, діти не кликали маму, чоловіки не посилали прокльони на голови поневолювачів. Декілька днів подорожі під палючим сонцем відібрали усі сили й сподівання на порятунок. Роз’ятрені, скривавлені степовими будяками ноги не слухалися. Ось упала знесилена жінка. Бусурмани   волочили її за кіньми, наганяючи страх на своїх бранців.

Два хлопчаки років десяти боязко тулилися один до одного. Були вони схожі між собою як дві краплини води. Їх світле волосся виблискувало золотом стиглої пшениці, а карі очі спалахували то страхом, то гнівом.

У маленькому хуторі на березі Дніпра жила дружна родина. Батько порався в млині, мати доглядала близнюків Степана і Назара та малесеньку Даринку. Бабуся куховарила і розповідала казки про славних запорожців, про захисників рідного краю, які, загинувши в водах Дніпра, стали неприступними порогами для чужинців. І приходили до хлопчаків уночі козаки Будило, Звонець, Ненаситець, Лишній, і манили до себе силою і величчю, героїзмом і вірою.

Одного вечора налетіли татари, підпалили поле й млин. У вогні загинув батько.  Мати, відволікаючи увагу зайд від дітей, побігла до Дніпра. На самому березі наздогнала її татарська стріла. У розпачі Степан і Назар кинулися до неньки та потрапили у тенета чужинців. Бабуся сонну Даринку встигла вихопити з колиски і сховати в тютюн за хатою, а сама впала на землю, удаючи  мертву. Поспішали татари, тому і не стали добивати стару, сподіваючись, що вже їй не піднятися.

Під час відпочинку бранці співали сумних пісень про рідний край, калину в лузі, сиву зозулю, молодого орла, вдову із маленькою дитиною. А у пам’яті хлопців зринала пісня, яку співали довгими зимовими вечорами мама з татом:

Моя хата скраю

Я всю біду знаю –

Хто біди не знає,

Нехай мене спитає…

І крокувала ця біда з Степаном і Назаром до самої Кафи на невільничий торг, а потім ще десять років супроводжувала по землях Криму, поки не привела на галеру. Бідолах прикували до весел і вони разом з іншими бранцями гребли без відпочинку  вдень і вночі.

Взимку розлючений на козаків, які зруйнували Очаків і Аслам-город, татарський хан Давлет-Гірей вирушив з війною на Хортицю. З болем у серці невільники гребли веслами морем до Дніпра, бо розуміли, що везуть біду на землю українську. Двадцять чотири дні тривала облога козацького острова. Ханові вперше довелося на території, яку він вважав своїм володінням, зустрітися з неприступністю й зухвалістю козацького війська. Із ганебною поразкою він втікав назад до Криму. Ось у цей час і зміг  Назар, скориставшись темнотою ночі та нерозберихою, що панувала на галері, стрибнути в безодню холодного моря. Уранці татари, перерахувавши веслувальників, зрозуміли що зник один. Вони жорстоко побили тих, хто сидів поруч із втікачем. Наглядач  зупинив погляд на Степанові, зловісно впився в нього очима, а потім покликав вояків. Серце хлопця перекотилося в п’яти.

Галери зупинилися біля Перекопа. Невільники принесли на галеру воду і їжу, а на берег викинули тіло закривавленого юнака. Бузувіри помстилися Степанові за втечу брата: викололи очі. І текли по щоках криваві сльози, а з уст зринали слова пісні з далекого дитинства:

Пішла біда невелика,

Надибала чоловіка:

                                    - Де ти, бідо, родилася,

Що до мене вчепилася.

В одному татарському улусі Степан знайшов шестилітнього хлопчика-українця, мама якого померла тут у неволі. Бідний татарин небагато попросив за хлопчика-раба: два тижні сліпий носив воду і напував худобу. Тепер малий Івась допомагав Назарові ходити від улуса до улуса в пошуках роботи й харчів. Так вони повільно просувалися до України, до рідного Дніпра.

У травні подорожні дісталися галасливого Аслам-города. Юнак із понівеченими душею й тілом та малолітній хлопчик зупинилися на базарі. Тут Степан познайомився зі старим кобзарем, який передав йому своє вміння гри на кобзі. І ожила на струнах пісня.

Пішла біда до Дениса –

Од Дениса вийшла лиса.

Пішла біда до Назара –

Гнали її до базара.

У полудень, коли татарський мулла проповідував хвалу аллахові, гучні крики накрили місто. Козацькі байдаки вилетіли на берег. Перебивши татар, запорожці штурмом узяли місто, визволяючи невільників. Івась тягнув за руку Степана до берега. Багато думок роїлося у голові юнака, який мав вигляд старця. Чи захочуть козаки взяти сліпого й немічного? Чи знайде він шлях додому? Чи хтось чекає там його? Чи зміг врятуватися з холодної купелі брат? Він чув поруч тупіт козаків, чув рідну мову. Серце калатало неймовірно. Ось сильні руки підхопили його, і приємний та знайомий голос піснею озвався у вухах:

- Візьміть старця, хай хоч в останні дні свої відчує подих свободи, вдихне  аромат рідної землі, нап’ється святої дніпровської водиці.

Байдаки, підхоплені вітром, пірнули в гирло Дніпра. Хортиця зустріла козаків ароматом бузку, співом солов’їв, змішаним запахом диму від вогнища й козацького кулешу. Після обіду вояки почали розміщатися на відпочинок по закінченню тривалої подорожі. Івась прослав ряднину під широкою липою, і стомлений Степан приліг на ній, вбираючи в себе запахи розквітлої землі.

-         Що, дідусю, сили набираєшся? – почав поруч.

-         Так. Тут навіть каміння лікує. Тільки я не дід. Це біда зробила мене таким.

-         А заграй щось нам, щоб і душа відпочила.

Степан поклав руку на кобзу і жваво затягнув:

Моя хата скраю,

Я всю біду знаю –

Хто біди не знає,

Нехай мене спитає…

У мить, коли потрібно було набрати в легені повітря чоловік чув, що поруч тихо схлипує козак.

Пристала біда до козаків

І зосталась без зубів.

Зловили біду під возом.

Зв’язали її віжками,

Стрепехнула ніжками.

Там біда умерла

І ноги задерла.

- Степане, це ти? – спитався незнайомець, поклавши свою руку на руку кобзаря.

- Так. Я – Степан. А ти хто ж будеш?

- Назар я…

А восени, шаленіючи від люті, турецький султан послав на Хортицю об’єднані турецькі, татарські, молдавські війська. Майже місяць тримали облогу запорожці. Напевно, вони і далі могли б мужньо оборонятися, та на острові закінчилися провізія, ядра для гармат, порох для рушниць. Оборонці під прикриттям ночі невеликими групами пробиралися крізь ворожі загони. Серед тих, хто зміг прорватися на човнах були й Степан з Івасем. Козаки вирушили до Черкас, щоб знову згуртуватися у великий загін і вигнати нападників.

Назар вирішив відвезти брата на рідний хутір. Та й самому хотілося побувати на тій землі, яку часто бачив у снах. Ще з берега Дніпра хлопець побачив дим з бовдура над хатою. Мабуть, хтось обжив їхню оселю. Ось з сіней випурхнула дівчинка років дванадцяти і помчала до криниці. Вправно опустила журавля набрала цеберко водиці, а поглянувши на дорогу, застигла в тривозі. Гурт чоловіків наближався до обійстя.

-         Доброго дня, красуне. І як же тебе звати.

-  Мама Даринкою назвала. А вам що потрібно у наших краях, - дівчинка з острахом дивилася на сліпого кобзаря, бо ще ніколи не бачила так понівеченої людини.

У Назара й Степана ім’я дівчинки задзвеніло в душі, мов великодній дзвін.

- А з ким же ти живеш?

- З бабусею. Вона вже зовсім старенька.

- А батьки де ж?

- Я зовсім малесенькою була, коли налетіли татари, вбили маму й тата, а братів забрали в неволю. Чи живі вони? – на очі Даринки навернулися сльози.

- А поведи-но нас до бабусі.

У чепурній оселі, хоча вже надходила зима, пахло любистком і чебрецем. Старенька прибирала з столу, коли рипнули двері.

- Бабусю, а в нас гості.

Глечик випав у бабусі з рук, як тільки вона підняла очі на чоловіків, що переступили поріг.

- Діточки мої, як же ви схожі на батька. Якими світами ви блукали, де вас біда водила?

Щоразу після тяжких походів повертався Назар до рідного хутора, де його радо зустрічали Степан, Даринка і названий братик Івась.

                        Добрий дядечко Грім

Прийшла тепла весна. Все навколо зраділо їй. Ластівки пурхали в небі, вітерець грався у вітах берези, сонечко зігрівало землю.
Хмарки заморилися за зиму посипати землю снігом і вирішили трішки відпочити. Вони полетіли далеко за обрій і, радіючи тому, що про них усі забули, полягали спати.
Земля почала страждати від засухи. Травичка й дерева безнадійно позирали на небо, виглядаючи дощу. Та хмари його не приносили.
І тоді ластівки вирішили врятувати землю. Довго вони літали небом, шукаючи хмаринок. Й ось одного дня пташки зустріли старенького дядечка Грома. Розповіли ластівки про страждання землі, і добрий дядечко Грім погодився їм допомогти. Він полетів за обрій шукати хмаринок.
І знайшов їх. Вони солодко спали на березі моря. Дядечко розбудив "їх, і погнав хмаринки до землі. Щедро напоїли вони землю водою. І розквітли квіти, і полинув над землею їх п'янкий аромат.
Всі дякували доброму дядечку Грому. А він ще довго сердито гримав поміж хмарок.

                                    Виживи, доню!

                     Роменським євреям, розстріляним поблизу села Піски 10        листопада 1941 року, присвячую з надією, що тоді хтось врятувався.

Холодний осінній дощ хлистав людей по обличчю, що похмурою валкою брели розкислою дорогою. Краплини разом із сльозами стікали по щоках і тонули в багнові. Здавалося, що земля вбирала в себе людське горе. Вартові направили колону за місто, звідти лунала кулеметна черга.

Соня тремтячою ручкою трималася за мамин плащ і зляканими очима спостерігала за тим, що діється навколо. Поруч ішли такі ж приречені та згорьовані жінки, бабусі. В одних на руках були зовсім маленькі діти, інші вели своїх дітей за руку. На шляху до колони фашисти приєднували нові групки людей, яких роздягненими виганяли з квартир.

      Ось дорога попрямувала вниз до неширокої річечки. Справа простягнувся яр, що починався крутим урвищем. Вартовий поспішив вперед, де на дорозі зчинилася тіснява, бо впали, підсковзнувшись, кілька чоловік. Роза нахилилася до доньки і прошепотіла на вушко:

-    Стрибай униз і котися. Виживи, доню!..

Мало хто помітив, як маленька дівчинка клубочком покотилася згори й заховалася за старим пеньком, прикрившись опалим листям. А за деревами клекотав кулемет, а над ліском лебединими криками злітали голоси людей, що прощалися з життям.

    Дощ все лив і лив. Соня прокинулася від холоду. Страх охопив дитячу душу. Маленьким серцем вона розуміла, що мами вже нема, бо чула й усвідомлювала, куди їх ведуть фашисти. Плакати боялася, щоб ніхто не почув і не видав її. У вухах дзвеніли мамині слова: «Виживи, доню!». Дівчинка пішла яром понад річкою, подалі від цього страшного місця.

     Скільки пройшла? Цього вона не могла визначити. Та ось за деревами замиготіли маленькі вогники. Обережно переступаючи, рушила на вогники. Це виявилися вікна будинку, де на столі чадів каганець. Тремтячою рукою Соня пошкребла у шибку і впала на поріг...

Багато днів дівчинка то марила, то приходила на короткий час до тями. Багато днів мама її то кликала до себе, то штовхала в яр. Багато днів їй чулися страшні постріли і плач людей. Коли вона нарешті відкрила очі, то побачила лагідну посмішку незнайомої жінки.

-         Ну слава Богу, прийшла до тями. Тепер буде все добре. На ось попий,

серденько, теплого цілющого чаю.

-         А де я?

-     Ти у безпеці, доню. Поспи тепер спокійним сном, - теплим голосом

промовила жінка і внесла в душу спокій.

      У печі весело потріскував вогонь, у хаті смачно пахло борщем. Від цього аромату в Соні заболіло в животі, вона відчула, що хоче їсти.

Тьотя Галя (так звали жінку) допомогла сісти і піднесла до губ ложку з борщем. Дівчинка слухняно відкрила рот.

- Їж, дитино, і слухай, що говоритиму. Тобі 8 років. Ти моя племінниця. Ви з

мамою із Харкова ішли до нас на Сумщину. Мама по дорозі померла, а ти

добиралася пішки сама. Прийшла теж хвора на тиф, тому тебе й обстригли.

Дівчинка слухняно кивнула головою. Раптом у двері хтось постукав. Жінка виглянула у вікно.

-    Поліцай прийшов. Зроби вигляд, що спиш.

Двері відчинилися й на порозі став чоловік років сорока, з неприємним лискучим обличчям.

-         Чув, що гості у тебе, Галино.

-         Та які вже там гості. Племінниця з Харкова добралася, а сестра моя померла під Ахтиркою. Дівчинка дуже хвора. Чи виживе й не знаю. – Галина витерла сльозу, переконуючи поліцая в правдивості слів.

-         А чи не з-під Пісок вона? Дивись, Батюта дізнається…

-         Та Господь з вами, пане Якимено. Чи я ворог своїм дітям і не знаю, що буде за приховування євреїв. Ти поглянь на неї, вона ж на мене схожа.

Чоловік попрямував до ліжка та, побачивши, що дівчинка спить, не став будити.

Два роки сім'я жила у постійному страхові, що їх хтось викриє. Зовсім коротенько підстригали дівчинку, щоб приховати від цікавих очей її смоляне хвилясте волосся. Коли в вересні фашистів вигнали з села, Галина повела Соню на те місце, де холодного листопадового дня розстріляли євреїв.

-         Ось тут разом із іншими десь і твоя мама. Пам'ятай це місце, донечко. Говорять, що тут після розстрілу ще кілька днів з-під землі було чути стогін і плач, а весною, коли розтала земля, текли криваві ручаї.

       На пагорбі шелестіли жовтим листям молоденькі білокорі берізки — свідки страшної розправи. І в їхньому шелесті дівчинка почула: «Виживи, доню!».                                     
                                   Дуб

В одному лісі ріс могутній Дуб. Дуже він кожним своїм пишався листочком, кожною гілочкою, кожним жолудем. Тільки один Жолудь не радував його: маленький непримітний, зовсім не схожий на сина могутнього дуба.

Надійшла осінь. Посипалися жолуді з дуба, полетіли до землі. Радів велетень, що проростуть на весні молоді дубочки і не одинокий буде він на цьому світі.

Одного осіннього ранку до Дуба прийшла велика дика свиня. Знайшла вона тут собі поживу на обід. Кричав дуб, та ніхто його ну чув, капала з пожовклих листочків роса - то  були сльози старого Дуба. Намагався заспокоїти його маленький Жолудь, та ніхто його не чув.

А Свиня тим часом поїла всі жолуді і задоволена пішла шукати нову поживу.

Ображений маленький Жолудь відірвався від гілки й полетів униз. Згодом прикрило його жовте листя.

Холодна зима стогнала бурями, кидалася колючим снігом, шматувала тіло старого Дуба. А маленький жолудь спав тихим сном під пуховим покривалом.

Весна підійшла раптово. Побігли струмочки, зашелестіла молода травичка, виросли нові листочки. І ось з-під торішнього листя з'явився молодий пагінець молоденького дуба. Це проріс жолудь. Зрадів дуб. Тепер він оберігав своє дитя. Закривав від вітру і грози. Дубочок швидко ріс, тягнувся до сонечка.