На все життя

Своїм батькам присвячую

У новому приміщенні магазину кипіла робота. Дві молоденькі продавщиці жваво розставляли крам на полички, розвішували одяг, розміщували новеньке взуття на стелажах.  Різнобарвні хустки вабили до себе яскравими чудернацькими квітками, сяяло усіма барвами веселки каміння у перснях і підвісках. Здивовано спостерігали за метушнею ведмедики, зайчики, білочки та ляльки, що принишкли на поличці, чекаючи своїх маленьких господарів.

Завтра широко розчиняться двері крамниці, яка розмістилася у центрі села, навпроти Будинку культури. Зелені верби поглядають у великі вікна новобудови, слідкують за діями своїх сусідок.

Село, передчуваючи свято, утихомирювало свій гамір на вечір. Селяни вже звикли до змін у своєму житті. Кожного року з’являються новенькі адміністративні будівлі, милував око клуб, зростали, як грибочки, оселі колгоспників, новенький корпус школи посміхався світлими вікнами до сонечка. І ось магазин… повертаючись із роботи люди заглядали у освітлені вікна, придивляючись до товару, обдумуючи, що придбають для себе і діток.

Ранок прийшов несподівано. Сонце прожогом вискочило із-за старезної липи, позолотило верхівки яблунь. Сонячні зайчики застрибали по чисто вимитій підлозі крамниці.

Місяць тому дівчата закінчили курси продавщиць і отримали направлення у село. Боязко було їхати до незнайомих людей. Пішки добиралися з міста. Усю дорогу планували свою роботу, мріяли. Пройшли сім кілометрів, а села не видно.  Тільки ферма замайоріла новими сараями. Коли надійшли над гору, то замилувалися картиною: у долині розкинулося село. З-поміж розквітлих садків тяглися до сонця дахи хат. Дорога загубилася у вербах і виринула на протилежній горі. І так спокійно стало дівчатам на душі, так весело.

Валя і Віра (саме так звали дівчат), мабуть, і не відпочивали, перевіряли чи все розставили і розіклали, чи правильно прикріпили етикетки… час спливав швидко; серце калатало неймовірно. Червневий ранок увірвався у просторе приміщення. Від свіжого подиху вітру  затанцювали легенькі дівочі сукні.

Один за одним заходили покупці. Напередодні місцевий радіовузол довів до відома населення новину про відкриття крамниці. Тому зранку потяглися до центру люди, щоб першими придбати обновки, а разом з тим подивитися на господинь цього закладу, оцінити їх вправність, смаки. Усі жартували, нахвалювали продавщиць.

Швидко минув день. Час підходив до закриття. Дівчата підбивали підсумки роботи. Дві чорняві голівки схилилися над шухлядою стола, де знаходилися  виручені за день гроші. Вони так зайнялися підрахунком, що не почули, як до них підкрався хлопець:

-         Як пройшов день?

Дівчата злякано від несподіванки підняли голови. Блакитні очі хлопця прикипіли до смаглявого обличчя Валентини. Рум’янець залив її щоки, холодок закрався у груди.

-                       Ну що, чорнява, поборемося? – весело вимовив Федір і підморгнув їй клаптиком неба. Потім повернувся і пішов до виходу. Біля дверей оглянувся, посміхнувся і ступив у теплий літній вечір, повний аромату відцвітаючи півоній і першого скошеного сіна.

-                       Хто це? – здивовано запитала Валентина свою подругу.

-                       Місцевий Дон Жуан… Комсорг і, до речі, наш сусід. Працює у радіовузлі, он там, - дівчина показала на клуб, вікна якого загадково ховалися за плакучими вербами.

-                       Ну добре. Гроші сховані, все прибрали, пора додому. Тітка уже нас зачекалася. Мабуть, святкову вечерю зготувала.

Проходили дні за днями. То сонце закривали хмари, то дощ щиро поливав спраглу землю, то діамантами сяяла роса, золотилися жита. Пливло у срібному човникові місяця літо над землею.

Дівчата радо виконували свою роботу. У гарячі літні дні допомагали колгоспникам у полі. Із приємною усмішкою зустрічали людей у магазині, пропонували жінкам нові сукні, на яких буяли маки і троянди. Іноді до магазину забігав Федір. Блимав очима кольору неба, цікавився справами, з посмішкою промовляв чудернацьку фразу: «Ну що, чорнява, поборемося?».

Якої відповіді він від неї чекав? І чого цей хлопець, у якого вже з’явилися залисини, чіпляється до неї. Спочатку Валентина гордовито відверталася, перекидаючи чорну косу через плече. А згодом помітила дивні зміни в собі: вона частенько поглядала на вікна радіовузла, що ховався за вербами, шукала його очима під час загальних толок і вечорами у гурті хлопців на танцях. Коли перехоплювала його погляд на собі, то шарілася, а потім злилася на себе.

Непомітно підкрався вересень. Промчав на баскому коні над садами і городами, бризнув золотою фарбою на ліс, повисушував трави на луках. У небі лунало сумне курликання відлітаючих журавлів. Ця сумна пісня вривається у відчинені двері і тугою лягає на серце.

Валя прибирала на стелажах, складала список товарів, які потрібно замовити на базі. Підставила стілець і стала на нього, щоб дотягнутися до верхніх поличок.

-         Ну як справи, чорнява?

Стілець захитався і, здавалося, висковзнув з-під ніг. Схопившись за поличку, вона опанувала себе і сердито відповіла:

-         Чого лякати людей. Краще допоміг би.

Хлопець швидко перемахнув через прилавок, як пір’їнку, зняв дівчину зі стільця, вихопив ганчірку із рук і вмить навів лад.

-         Приймай роботу. Зробив найкраще, ніби все життя займався цим.

-         А що, так ніколи і не прибирав удома.

-                       А я мазунчик. Живу з матір’ю і бабою. Вони мені такої роботи не доручають.

-                       Тепер продовжуй сама, а я вже побіжу. Терміновий вихід в ефір.

Дівчина швиденько закінчила прибирання, закрила крамницю і помчала на обідню перерву. Біля тину зустріла бабу-сусідку.

-         А що там нового у центрі, міліції не бачила?

-         Ні. А чому вона повинна бути? Щось трапилося?

-         Так храм же завтра… Можуть горілку «трусити»…

Розмовляючи вони зайшли до хати.

-         Дементіїхо, ти радіо слухала?

-         Та ні. А що там цікавого?

-         «Дан приказ йому на Запад» співали…

-         Та ти що?..

І тітка Дементіїха заклопотано кинулася до скрині. Потім підскочила до вікон, позаглядала у них і знову до скрині. Витягла звідти сулію із прозорою рідиною і понесла надвір. Дівчата здивовано спостерігали за нею.

Через хвилин двадцять розчервоніла тітка зайшла до хати і важко присіла на ослін.

-         Хух! Закопала.

-         А що вас так налякало? – поцікавилася Валентина.

-                       Та чула ж, що сусідка про радіо говорила? То ж сигнал, що міліція у селі й піде по хатах шукати горілку, весело промовила Віра, відриваючись від роботи над звітом.

-                       Спасибі Федору, що не забуває попередити.

Валя замислилася. Вона відкрила для себе іще одну рису того, хто був їй небайдужим.

Увечері тітка Дементіїха поїхала у місто до сестри, щоб зранку сходити на базар. Дівчата залишилися самі. Вони швиденько виконали ту роботу, яку загадала їм тітка, і прийнялися знову за звіт. Рипнули двері, на порозі стала сусідка Галина, молода дівчина, їх однолітка. Святкова сукня її цвіла ромашками і волошками. Русяве волосся заплетене в косу, на шиї блакитна хустка. На чорних новеньких тухликах виблискували краплинки рос.

-         Ви все пишете. А, може на танці сходимо?

-         Та завтра звіт здавати, а ще багато рахувати треба.

Рядочок за рядочком робота підходила до завершення. Троє дівчат, весело перемовляючись, швиденько закінчували підрахунок.

Та ось за вікном почувся шелест і хтось несміливо стукнув у шибку.  Три пари карих очей переглянулися. Тиша повисла у хаті… хто це може бути? Хвилина здалася вічністю. І ось прочинилися двері й на поріг із темноти ступив Федір.

-                       О, принишкли. Злякалися? А я оце дивлюся, що до клубу всі троє не прийшли, думав, щось трапилося. Чи тітка прикрила?

-                       Чого ти дівчат лякаєш? Невже без нас там і танцювати немає з ким? - промовила Галина.

-                       Та всі дівчата вдома холодець варять. От я і вирішив, що попробую вашого.

-                       А у нас немає холодцю. Тітка його не варила, бо гостей не буде.

-                       А я думав, що повечеряю у вас. Чим же тепер закусувати будемо?

Федір підійшов до стола і поставив пляшку вина.

-         Пора вже і ближче познайомитися.

Дівчата знову переглянулися, ніби запитували одна одну: «Що будемо робити?». Віра пішла до плити, позаглядала по горщиках, підняла кришку на великій сковорідці:

-         О, тут засмажка є.

Насипала її в миску, відрізала чотири шматочки хліба, взяла чотири ложки. Тим часом Галина поставила на стіл чотири чарчини.

За веселими розмовами промайнув вечір. Чорним покривалом нависла над землею ніч. Зорі підморгували одна одній, заглядаючи у вікно хатини, де допізна горіло світло. Село мовчало, приспане тихою ласкою ночі. Десь у траві виводив свою пісню цвіркун, забувши, що вже осінь, не хотів розлучатися з літом.

-                       Ну що, проведеш гостя до перелазу? – підморгнув Федір Валентині і підвівся з місця.

Коли були вже на вулиці, дівчина запитала:

-                       А що то ти за сигнал подавав нашим тіточкам під обід? Вони так дякували, трохи не молилися на тебе.

-                       Подзвонили з комітету комсомолу, що приїдуть представники разом із міліцією виявляти  самогоноварильщиків. Як комсорг я повинен був організувати їм обід. Коли дізнаюся про такі рейди, то ставлю платівку з піснею, яка за домовленістю є сигналом,  і включаю трансляцію на село. Так і виходить, що наше село зразкове, бо майже ніколи не виявляють тих, хто варить самогон.

Із-за хмари виплив срібний місяць, заіскрився у крапельках роси, що рясно впала на ледь покриті позолотою листочки, посохлі трави, відбилася у карих очах дівчини. Федір подивився у них і побачив безмежне зоряне небо. Теплом обпекло йому душу. Валя відкинула за плечі чорну косу і в повітрі промайнув аромат любистку.

-         Я прийду завтра. Вийдеш?

-                       Вийду, - тихо промовила дівчина і ластівкою майнула до хати. Відчинила двері і принишкла на порозі. У темноті спочатку лунали кроки Федора, що віддалялася, а потім один за одним почали подавати голос собаки на вулиці.  Вона посміхнулася сама до себе і зайшла до хати.

Вранці повернулася тітка і задумала зробити вареники з капустою. Заглянула у сковорідку й оніміла: засмажки, яку готувала вчора, не було.

-                       А де ви, сукини діти, засмажку діли. Кума обіцяла в гості приїхати, а ви засмажку з’їли.

-                       Що за крик з самого ранку, - промовила Галина, переступаючи поріг.

-                       Ось поглянь, - і тітка тицьнула під носа пусту сковорідку.

-                       Тю! Трагедія яка. Зараз я вам зроблю ту кляту засмажку. Ми он вчора Валю засватали, а ви тут… давайте цибулю та моркву. У мене вихідний сьогодні, то я так наготую, що ваша кума лусне.

-                       Чого стали цокотухи. Мерщій на роботу, а ми тут з Галиною поговоримо, хто до вас приходив і чого хотів. Та я вже одним вухом чула, що один парубок частенько навідується в магазин. Люди вже пригледіли. Непоганий хлопець. Тільки дівчата його люблять, чи-то може він їх. А мати з бабою з нього пилинки здувають. От і засидівся у парубках. Уже двадцять сім стукнуло.

-                       Та що ви, тітко. Чи заміж мене вже віддаєте? Він же тільки перший раз прийшов.

У листопаді Віра виходила заміж. За весільними клопотами швидко сплив час. І ось молодь від сільської ради вирушила до хати тітки Дементіїхи. Саме вона взяла на себе всі весільні клопоти. Старший боярин, а ним був Федір, промовив тост з побажанням миру в сім’ї, злагоди, кохання. «Гірко!» - залунало з усіх боків столу. Хлопець загадково поглянув на Валентину, що сиділа поруч нареченої. Голова сільської ради спостерігав за ними. Коли стихли вигуки, він підморгнув хитрувато бояринові:

-         А що, Федоре, слабо самому одружитися на старшій?

-         Можна спробувати. Валю, ти не проти?

-         Ні, - підхопила грайливий тон дівчина.

-         Ну то завтра ідемо одружуватися. Дивись не передумай.

Наступного дня їм видали свідоцтво про одруження. Вони йшли вузькою стежкою, засипаною опалим листям, що шаруділо при кожному кроці. У повітрі пролітав перший сніг і віночком лягав на хвилясте волосся дівчини. Федір обійняв дружину за плечі і притиснув до себе, ніби хотів зігріти.

-         То що, на все життя разом?

-         На все життя…